“70-річчя визволення Києва від німецько-фашистських загарбників”
Одгриміли святкові феєрверки і пройшли масові заходи, присвячені сімдесятій річниці визволення Києва від німецько-фашистських загарбників. Але цей великий подвиг наших співвітчизників, подвиг наших прадідів треба згадувати не лише у дні великих свят, обмежуючись квітами, демонстраціями та салютами, його треба пам’ятати і шанувати у будь який день. Тож давайте згадаємо декілька сторінок, присвячених визволенню Києва і назавжди залишимо їх у своїй пам’яті. А відбувалося це так:
Наприкінці літа 1943 року вийшовши до Дніпра, радянські
Велику допомогу військам надавало населення Наддніпрянщини. Рибалки з радістю віддавали радянським воїнам приховані від німців човни, допомагали будувати плоти і пороми. Місцеві партизани захоплювали
Чимало їх загинуло в ті дні в дніпровських водах, але борг свій вони виконали до кінця.
До кінця вересня на правому березі Дніпра було захоплено двадцять три плацдарми. Більшість з них спочатку обмежувалися лише вузькою крайкою берега, зачепившись за яку радянські бійці трималися до підходу підкріплень. Маленькі, але численні плацдарми поступово розширювалися і зміцнювалися, тут накопичувалися війська і техніка, створювалася загроза краху всієї стратегічної оборони противника на Правобережній Україні. Радянські війська показали дивовижні приклади масового героїзму і високу військову майстерність. Близько двох тисяч солдатів і офіцерів за форсування Дніпра отримали звання Героя Радянського Союзу.
Десятки тисяч були нагороджені орденами і медалями.
У жовтні у зв’язку з швидким просуванням Червоної Армії на захід відбулися зміни в організації і найменуваннях фронтів. На базі Брянського фронту північніше Великих Лук був створений і розвернувся 2-й Прибалтійський фронт; Калінінський фронт був перейменований в 1-й Прибалтійський; Центральний став іменуватися Білоруським, а Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний стали, відповідно, 1-м, 2-м, 3-м і 4-м Українськими фронтами.
Зусилля Українських фронтів в осінніх боях 1943 року зосередилися на звільненні столиці Радянської України Києва, розширенні захоплених на правобережжі Дніпра плацдармів до стратегічних розмірів і ліквідації ворожих військ у межиріччі Молочної та Дніпра. Цими операціями було покладено початок визволення Правобережної України.
Честь визволення української столиці випала на долю 1-го Українського фронту (командувач генерал армії М. Ф. Ватутін). Командування фронтом виконало колосальну роботу з підготовки військ до цієї операції. Після того, як в жовтні спроба наступати з Букринського плацдарму, розташованого на південь від Києва, закінчилася безуспішно, головні зусилля було вирішено перенести на інший плацдарм – в район Лютіжа, що знаходився на північ від Києва.
На ньому перебувала 38-а армія, командування якою наприкінці жовтня прийняв генерал-полковник К. С. Москаленко. Сюди ж приховано була перекинута з Букринського плацдарму 3-тя Гвардійська танкова армія під командуванням генерал-лейтенанта П. С. Рибалки, артилерійські та інженерні з’єднання. На лівому березі проти плацдарму зосередився 1-й Гвардійський кавалерійський корпус. У складі 38-ї армії діяла 1-а Чехословацька бригада під командуванням полковника Л. Свободи. Понад дві тисячі гармат і мінометів, 500 установок реактивної артилерії було стягнуто на напрям головного удару.
Все це створювало значну перевагу над супротивником, який вирішив у що б то не стало утримати Київ, так як його втрата створювала загрозу всьому німецькому південному угрупованню і відкривала перед Червоною Армією шляхи на Карпати і до Польщі.
3 листопада вранці радянські війська вдарили по ворожій обороні і, прорвавши її, рушили до Києва. Це було несподіванкою для німецького командування, яке вважало, що головний удар буде нанесений з Букринського плацдарму, де 1 листопада дві радянські армії почали наступати з метою відвернути увагу від Лютіжа. Коли фашистські генерали зрозуміли свою помилку, було вже пізно. Радянські танки, не припиняючи своїх дій і вночі, стрімко просувалися вперед. До вечора 5 листопада бої зав’язалися на околицях Києва і тривали всю ніч.
До ранку 6 листопада опір противника в місті було зламано і “мати міст руських” – древній Київ знову знайшов свободу. 6 листопада, напередодні 26-ї річниці Жовтневої революції, Москва урочисто салютувала визволителям столиці України. Дивізії, які особливо відзначилися в цих боях, отримали почесні найменування “київських”, чехословацька бригада була нагороджена орденом Суворова 2-го ступеня, а троє її воїнів стали Героями Радянського Союзу.
За визволення столиці нашої країни Радянська армія заплатили десятками, а то й сотнями тисяч життів наших співвітчизників, які до останньої краплі крові виконували свій священний борг – визволяли рідну землю від жорстокого і безжалісного ворога. Можливо, нам варто замислитися і сприймати День визволення Києва не тільки як звичайне свято і привід для розваг, а як і день жалоби за загиблими воїнами, які поклали свої голови в українську землю заради щастя, свободи та незалежності наступних поколінь. Можливо, нам варто не тільки веселитися і радіти, але й на хвилинку зупинитися, зайти у будь-яку церкву і поставити свічки загиблих.
Адже дуже багато воїнів так і не було поховано за християнським звичаєм – вони знайшли вічний спокій у водах Дніпра та на пагорбах Придніпров’я.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)