А. С. Пушкін Пісня про Віщого Олега
Як нині сбирается віщий Олег
Отмстить нерозумним хозарам,
Їх сели й ниви за буйний набіг
Прирік він мечам і пожежам;
Із дружиною своєї, у цареградськой броні,
Князь по полю їде на вірному коні.
З темного лісу назустріч йому
Іде натхненний чарівник,
Покірний Перунові старий одному,
Завітів прийдешній вісник,
У благаннях і гаданьях проведший все століття.
І до мудрого старця під’їхав Олег.
“Ськажи мені, чарівник, улюбленець богів,
Що збудеться в житті із мною?
І незабаром ль, на радість сусідів-ворогів,
Могильної
Відкрий мені всю правду, не бійся мене:
У нагороду кожного візьмеш ти коня”.
“Волхви не бояться могутніх владик,
А князівський дарунок їм не потрібний;
Правдивий і вільний їхня віща мова
І з волею небесною дружний.
Прийдешні роки таяться в імлі;
Але бачу твій жереб на світлому чолі.
Запам’ятай же нині ти слово моє:
Воїнові слава – відрада;
Перемогою прославлене ім’я твоє;
Твій щит на вратах Цареграда;
І хвилі й суша покірні тобі;
Заздрить недруг настільки чудовій долі.
І синього моря оманний вал
У годинники
І пращ, і стріла, і лукавий кинджал
Щадять переможця роки…
Під грізною бронею ти не відаєш ран;
Незримий хоронитель здатний даний.
Твій кінь не боїться небезпечних праць;
Він, чуючи панську волю,
Те смирний коштує під стрілами ворогів,
Те мчиться по лайливому полю.
І холод і січа йому нічого…
Але приймеш ти смерть від коня свого”.
Олег посміхнувся – однак чоло
І погляд омрачилися думою.
У молчаньи, рукою обпершись на сідло,
З коня він злазить, похмурий;
І вірного друга прощальною рукою
І гладить і тріпає по шиї крутої.
“Прощай, мій товариш, мій вірний слуга,
Розстатися настало нам час;
Тепер відпочивай! уже не ступить нога
У твоє позлащенное стремя.
Прощай, утішайся – так помни мене.
Ви, отроки-други, візьміть коня,
Покрийте попоною, волохатим килимом;
У мій луг на вуздечку відведіть;
Купайте; годуєте добірним зерном;
Водою ключевою напуваєте”.
І отроки негайно з конем відійшли,
А князеві іншого коня підвели.
Бенкетує із дружиною віщий Олег
При дзенькоті веселому ськлянки.
І кучері їх білі, як ранковий сніг
Над славної главою кургану…
Вони поминають минулі дні
І битви, де разом рубалися вони…
“А де мій товариш? – промовив Олег, –
Ськажіть, де кінь мій запопадливий?
Чи здоровий? всі так само ль лего? до його біг?
Усе той же ль він бурхливий, грайливий?”
І внемлет відповіді: на пагорбі крутому
Давно вже почив непробудним він сном.
Могутній Олег головою поник
І думає: “Що ж гаданье?
Чарівник, ти брехливий, божевільний старий!
Знехтувати б твоє предськазанье!
Мій кінь і донині носив би мене”.
І хоче побачити він кістки коня.
От їде могутній Олег знадвору,
З ним Ігор і старі гості,
І бачать – на пагорбі, у брега Дніпра,
Лежать шляхетні кості;
Їх миють дощі, засипає їхній пил,
І вітер хвилює над ними ковила.
Князь тихо на череп коня наступив
І мовив: “Спи, друг самотньої!
Твій старий хазяїн тебе пережив:
На тризні, уже недалекої,
Не ти під сокирою ковилу почервониш
І жаркою кров’ю мій порох напоїш!
Отож де таїлася погибель моя!
Мені смертию кістка загрожувала!”
З мертвої глави гробова змія,
Сичачи, тим часом виповзала;
Як чорна стрічка, вкруг ніг оповилася,
І ськрикнув раптово вжалений князь.
Ковші кругові, запінячись, сичать
На тризні жалюгідній Олега;
Князь Ігор і Ольга на пагорбі сидять;
Дружина бенкетує в брега;
Бійці поминають минулі дні
І битви, де разом рубалися вони.
А. С. Пушкін Пісня про Віщого Олега
Пушкіна А. С. Соч. Т 1. М., 1962. С. 147 -150.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)