Адам Міцкевич Лілеї

Адам Міцкевич Лілеї Перекладач: А. Малишко Джерело: З книги:Міцкевич Адам.

Вибране: Поетичні твори.- К.: “Веселка”, 1984 Балада (Скорочено) Провина несказанна, Що пані вбила пана,

Похоронила в гаї, Де струмінь протікає, Лілеї засівала I, сіючи, співала: “Ростіть, квітки, високо, Як пан лежить глибоко;

Як пан лежить глибоко, Так ви ростіть високо”. Уся в невинній крові,

Біжить вона в діброві, По горах, по долинах I по стежках звіриних, Темніє, вітер виє,

Навколо все хмурніє, Ворона часом кряче, Та пугач ніби плаче. Біжить у яр, на

кладку,

Де клен шумить та бук, В пустельникову хатку Стук-стук, стук-стук! “Хто там?” – старий питає,

Присвічує.- Біда! То пані заглядає, Скривавлена й бліда. “Ха-ха!” – лунає бором, Уста – страшний синець.

Сміється диким зором: “Ха-ха! Мій муж – мертвець!” “Отямся, бог з тобою! Чи то шляхів нема, Що темною порою У лісі ти сама?” “Мій замок там, за ставом,

Де стелиться туман. Мій муж із Болеславом Пішов на київлян. За роком рік минає, Вже б час йому вернуть!

Між молоддю сама я, Слизька чесноти путь. Я зрадила… О горе! До грішної жони

Король такий суворий!.. Вернувся муж з війни.

Ха-ха! Не знайде сліду!

Ось ніж, ось тепла кров… Вже він не встане знов! Я все сказала, діду. Чи змию чорну пляму В молитві я святій,

Чи йти в пекельну браму, Відрікшися надій? Стерплю я кару люту, Аби лише забуто Жахливий злочин мій!” “Ти не боїшся знати,

Що учинила гріх? Боїшся лиш одплати, Боїшся мук тяжких? Іди ж собі додому, Я не скажу нікому;

На те вже воля божа: Твій злочин знав один, Лілея й дика рожа Квітча його загин…” Зраділа, в пізню пору

Вертає пані з бору, Біжить вночі додому, Ані слівця нікому. А діти біля брами: “Мамусю, мамцю, мамо! Де тато?

В нас же свято!” “Небіжчик? Що? Ваш тато?”

Не знає, що й казати… “Його чекати? Звідки? Ага – він прийде, дітки!” Чекають діти ранок,

I вечір, і світанок; Так тижні проминули, I все малі забули.

А їй забути важко, З думок не сходить гріх, На серці нудно, тяжко, В очах журба, не сміх, I сон не криє зору,

Щоночі лине вість: Хтось грюкає знадвору. В світлицю входить гість, “Мене чекали в свято?

Це я, ваш, дітки, тато”, Заснути пані важко – З думок не сходить гріх, На серці нудно, тяжко,

В очах журба, не сміх. “Ганнусю, глянь з порога! Дубовий міст гуде, Курить в пилу дорога – Хтось їде а чи йде?

Біжи на шлях мерщій, Поглянь там, хто такий!” “Ржуть коні темногриві, Шаблі сіяють гострі, Пани до нас мостиві

Зібралися у гості”. Стрічати час наспів Небіжчика братів! “Здорова будь, здорова,

Привіт тобі, братова! Де брат?” – “Його немає…” “Умер?” – “Вже рік минає, Господь не вчув молитви, Він не вернувся з битви”. “Не вір!

Не може бути, Війну пора забути, Твій муж примчить за днину Обнять тебе, єдину”. А пані стала біла,

Поникла, затремтіла, Очей звести не може, Лежить безсила долі: “Де муж? Де труп? О боже!”

Отямилась поволі, Ховає в серці болі: “Чекаю вніч і зрання, Де муж, моє кохання?

Коли чекать додому?” “Вертався з нами він, Помчав на вороному, Свою забувши втому,

Лишив увесь загін, Щоб стріть гостей в пошані, Утерти сльози пані. Забрів у нетрі вовчі

Чи затягла дрягва? Сурміть, псарі та ловчі, Шукайте день і два!” Послали слуг повсюди. Дарма шукали люди.

Небіжчика два брати Зібрались від’їжджати. Їх зупиняє пані: “Брати мої кохані, Дощами бір заткало, Сльоти й туману час.

Чекали ви немало, Ще поживіть у нас”. Чекають. Січнем люто Річки у лід закуто.

Чекають. Брат донині Не повернувся в дім… А він – у домовині, Квітки цвітуть над ним.

Зросли вони високо, Як пан лежить глибоко. Два лицарі в ту пору Уже не їдуть з двору.

Їм до смаку господа I господині врода. Два в неї гостювали,

Обидва й покохали. Серця щодня тривожать Надія та печаль:

I свататись не можуть, I кинуть любу – жаль. У затінку алеї Ідуть разом до неї: “Послухай нас, братова, Ми скажемо два слова: Тут жити любо й гарно,

А брата ждати – марно. Твоя марніє врода, Хіба її не шкода?

Візьми за брата брата – I смуткові одплата”. Сказали так, чекають, Що вирече вона, В них погляди палають, В них мова запальна.

На відповідь ждучи, Стиснули враз мечі. Їх пані бачить в гніві,

Гадає: “Нещасливі!” I просить ще заждати, Щоб певне слово мати.

Біжить у яр на кладку, Де клен шумить та бук. В пустельникову хатку: Стук-стук, стук-стук! Все повіла без ладу: “Дідусю, дайте раду!

Повинна я признатись – Закохані брати! Та з ким же попрощатись, А з ким до шлюбу йти? Маленьких діток маю, Маєтків, нив без краю,

Все валиться, все гине!.. Скажи слівце єдине! Коли б то муж!

О нене, Те щастя не для мене! Зависла божа кара, Жаха вночі примара! Стулю заледве очі – У вікна він гуркоче,

I чую серед тиші – В кутку стоїть і дише, Втирає кров гарячу… Ох, бачу привид, бачу!

Скрип, скрип,- і вже над ліжком Ножем кривавим нишком Махає наді мною З погрозою страшною.

Ах, більше так не жити, Ночей цих не терпіти! Приреченій на згубу Не бачити вже шлюбу!” “Послухай, доню гожа, На все є кара божа,

Та каяття єдине Змиває гріх людини. Хоч кара й завелика, Та годі-бо жалю,

Твого я чоловіка Із мертвих оживлю”. “Воскресне? Божа сило!

Мій отче, ой, не часі Навіки розділило Страшне залізо нас, Я, знаю, гідна кари;

Усі стерплю я кари, Лиш збутися б примари! Все бідним розділю я,

У монастир піду я, Щоб там мій вік погас. Воскресне?

Божа сило! Мій отче, ой, не час! Навіки розділило

Страшне залізо нас”. Старий зітхнув глибоко, Залив сльозами око, Закрив обличчя, з муки Заламує він руки: “Йди заміж, то не горе,

Упир тебе не зборе, Не встане мертвий з гробу, Для нього день, як тьма. Дивись, його подобу Не клич вночі сама”.

“А як же ті два брати? З котрим до шлюбу стати?” “Найліпша тут дорога – На волю здатись бога: Хай підуть в луг, на роси, Де квіти-жовтокоси, Хай квітів назривають,

Вінки тобі сплітають, Відзначать потайними Прикметами своїми,

Вінки складуть в костьолі На божому престолі. Чий візьмеш ти зарані – Той буде муж твій, пані”. З поради пані рада, Готова до вінця.

Де смуток чи досада? Надумала мерця Повік не споминати, Повік не викликати. I рада з тої мислі,

Крізь віти, низько звислі, Біжить мерщій додому, Не кажучи нікому.

Біжить лужком широким, Аж чує, ненароком Дзвенять копита. Слуха. Тут їздити кому ж?

А ніч шепоче глухо: “Це я, твій муж, твій муж…” Холоне серце. Хто то?

Мовчить старе болото, Волосся лізе вгору… Мерщій тікати з бору! Зірвалась, мчить, ридає. Тут їздити кому ж? Із пущі крик лунає: “Це я, твій муж, твій муж…”

От надійшла неділя, Справляти час весілля. Світає у діброві – Два молоді готові. Подружки пані любу Ведуть в костьол до шлюбу.

В дівчат веселім колі Йде пані по костьолі, Вінок бере ясний.

“Хто ці приніс лілеї Для милої своєї? Хто муж?

Хто любий мій?” Підбіг один, неначе Йому відкрився світ, В долоні плеще, скаче: “Моя ти, мій це цвіт!

Не спав я цілу нічку, Вплітав під буревій В лілеї синю стрічку,

Це мій, це мій, це мій!” “Брехня! – другий волає,- Під виблиском заграв Учора в темнім гаї Я ці лілеї рвав. Те місце враз пізнаю

Я в тиші лісовій – На гробі, близ ручаю… Це мій, це мій, це мій!” Розгнівались обоє. В розмові запальній Мечі свистять грозою,

Страшний почався бій. Вінок той рвуть надвоє: “Це мій!” – “Це мій!” – “Це мій!” Враз двері затріщали, Свічки всі позгасали,

I мрець іде в завої, I чути брязкіт зброї… Поглянув зором диким, Ступив до пані крок,

Страшним озвався криком: “Моя ти, мій вінок! На гробі в мене всюди Лілей багато й руж, Зла жінко, горе буде, Бо я твій муж, твій муж!

А ви, невірні браття, Ганьба вам і прокляття! Назад мечі вкладіте,

Облиште марний крик: З мого це гробу квіти, I ви мої навік!”

I грім тяжкий лунає, Склепіння все дрижить – I в землю западає Старий костьол умить. А де було це лихо, Ростуть лілеї тихо,

Та буйно, та високо, Як пан лежав глибоко. 1820 .


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Адам Міцкевич Лілеї