Алітераційний вірш


Алітераційний вірш – давньонімецький вірш, який ще називають “штабреймом”, вживаний в давньонімецькій, англосаксонській та давньоісландській поезії (VIII-XIII ст.), в якому кожен віршовий рядок мав чотири наголоси, розмежовувався цезурою на два піввірші з довільною кількістю складів між наголосами. Обов’язкова вимога А. в. полягала у повторенні переднаголошеного приголосного звука на початку першого та другого піввірша (наприклад, у піснях “Еди”), у застосуванні як вертикальної, так і лінійної алітерації. Трапляються такі приклади

і в українській поезії:

Не вір, вродливко, Лісунові;

Не вирій носить він, а вир (О. Стефанович).

А. в. поширений також і в казахському, киргизькому, калмицькому та бурятському епосах, де алітеруються переважно початкові склади. Так, фонетична анафора витворює основу А. в. киргизького епосу “Манас”:

Купами золото ми гребли,

Куначі шапки були на нас,

Кушак із шовку носили ми.

Курдюки смачні споживали ми,

Кумис пили ми щодня.

А. в., в якому всі слова починаються з одного звука, називається також тавтограмою (грецьк. tautos – однаковий і gramma – буква, запис).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Алітераційний вірш