Аналіз поезії Лєрмонтова “Кавказ”
У російській літературі Михайло Юрійович Лєрмонтов залишив незгладимий слід. Він вніс величезний внесок в національну культуру російського народу і по праву увійшов до числа великих російських поетів. Художня спадщина Лєрмонтова велика і багатогранно.
Воно відрізняється глибиною думки, силою почуття, різноманітністю тематики. З ранніх років інтереси молодого поета були дуже різнобічними. Лєрмонтов був пристрасним шанувальником В. Шекспіра, вбачаючи в його Гамлеті людини з могутньою волею і багатою душею; захоплювався трагедіями Шіллера;
Лєрмонтов починав свою поетичну творчість, переробляючи “Кавказького бранця” Пушкіна і доповнюючи свій текст цитатами з творів інших поетів. Проте засвоєння досвіду попередників аніскільки не послабило оригінальності і таланту М. Ю. Лєрмонтова.
Серед усього різноманіття тем і образів, створених поетом, досить велике місце
Для Лєрмонтова Кавказ був житлом вольності простий, суворим краєм волі. Південна природа стала для поета уособленням його великої батьківщини, вона навіювала йому спогади про дитинство, милий серцю образ матері:
У дитячих літах я мати втратив. Але думалося, що в рожевий вечора годину Та степ повторювала мені пам’ятний голос.
За це люблю я вершини тих скель, Люблю я Кавказ.
В ущелинах гір Кавказу молодий поет був по-справжньому щасливий, саме там його серце наповнювалося найсильнішими і глибокими почуттями. І тому, покинувши прекрасні місця, він не раз ще згадував дорогі серцю образи:
Там бачив я пару божественних очей; І серце лепече, Згадавши той погляд: Люблю я Кавказ! ..
Сумом і тугою наповнювалася душа поета в розлуці з прекрасним краєм, але навіть у цій смутку постійно звучить непідробний захват і захоплення Кавказом. І Лєрмонтов знову і знову відверто і пристрасно визнається в щирій любові до Кавказьких гір:
Люблю я ланцюга синіх гір, Коли, як південний метеор, Ярка без світла і красна Спливає з-за них місяць,
Цариця кращих дум співака…
В оточенні живописних картин природи автор вдається до роздумів про сенс життя, про роль природи в духовному житті людини, про значення її для поета. Лєрмонтов відчуває на собі сильний вплив чудесних картин – вечірнього променя, що “горить на ребрах хмар”, похмурого небозводу, високого місяці, “молодих хмаринок”. Всі ці яскраві образи наповнюють неповторним натхненням його душу, і в його уяві народжуються чудові емоційні епітети, покликані підкреслити красу і неповторність навколишньої природи.
… Ось весь наряд, Яким біле чоло Йому прибрати дозволено,
Говорить поет про місяць, оточеному картинами нічного Кавказу. Серце автора наповнюється найсвітлішими і сильними почуттями. У той же час всі ці почуття, упевнений він, знайомі кожній людині:
Хто не знав таких ночей В ущелинах гір иль серед степів?
Ліричний герой Лєрмонтова мчить на коні серед безкраїх просторів степів. І “туманний місяць” обсипає їх “сребрістим блиском”. Поет створює ідеальну красу, спрямовуючи всі засоби і можливості поетичної мови на передачу магічного впливу природи, погружающей людини в “чудесне забуття”, змушуючи його всім єством злитися з навколишнім світом. Природа оживає під пером Лєрмонтова, і місяць, “свій погляд до мене схиливши”, немов дорікає героя в тому, що він хотів відібрати в неї “панування степів”.
Неповторною поетичністю, захопленням мужньої, миролюбної і повної оптимізму красою південних пейзажів наповнені вірші М. Ю. Лєрмонтова про Кавказ. Як і в багатьох творах, присвячених красі природи, в цих віршах автор передає прагнення до повного єднання з природою і Творцем, бажання проникнути у велику таємницю буття. Крім того, поет переконаний, що саме в спілкуванні з природою Кавказу, в оточенні величних гір і безкраїх степів формується особливий, гордий і вільний характер людини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)