Аналіз восьмої глави роману “Євгеній Онєгін”


Онєгін (знову займуся їм), Убивши на двобої друга, Доживши без мети, без праць До двадцяти шести років, Нудячись у бездіяльності дозвілля Без служби, без дружини, без справ, Нічим зайнятися не вмів. Їм опанувало занепокоєння, Полювання до зміни місць (Досить болісна властивість, Деяких добровільний хрест).

Залишив він своє селенье,

Лісів і нив уединенье,

Де закривавлена тінь

Йому була щодня,

И почав мандрівки без мети,

Доступний почуттю одному;

И подорожі йому,

Як вага на світі, набридли;

Він вернувся й потрапив,

Як

Чацкий, з корабля на бал.

Отже, Онєгін знову в петербурзькому великому світлі. Пушкіна ставить свого героя в ті ж самі життєві ситуації й відносини, у які він був поставлений у першому розділі. Але якщо в першому розділі світло прихильно прийняло Онєгіна (“Світло вирішило, що він розумний і дуже милий”), те тепер світло вважає Онєгіна чужим; якщо в першому розділі Онєгін злегка нехтує світло, то у восьмий він його ненавидить.

Як і в першому розділі, Онєгін показаний у відношенні до жінки, до любові. Але тоді любов для нього була “наукою страсті ніжної”, що він у досконалості опанував; тепер – він сам любить гаряче, щиро, жагуче.

У першому розділі, розчарувавшись у світлі, “умов світла скинувши тягар… відставши від суєти”, у восьмий – закохавшись у Тетяну й не одержавши відповіді на свої послання, Онєгін відрікається від світла й шукає забуття в книгах:

…Ока його читали, Але думки були далеко И поступово в усыпленье И почуттів і дум упадає він, А перед ним воображенье Свій строкатий мече фараон. Те бачить він: на поталому снігу, Що Начебто спить на нічлігу,

Нерухомий юнак лежить, И чує голос: що ж? убитий. Те бачить він ворогів забутих, Наклепників, і боягузів злих, И рій зрадниць молодих, И коло товаришів знехтуваних, Те сільський будинок – і у вікна Сидить вона… і всі вона!..

У восьмому розділі Оповідач знову те наближає Онєгіна до себе, то відчужує й навіть іронізує над ним. От Онєгін на світському рауті: “Але це хто в юрбі вибраної коштує безмовний і мрячний? Для всіх він здається чужим”. І як би від імені учасників рауту ставиться ряд питань, – у них чується уїдливе глузування над Онєгіним:

Усе той же ль він иль утихомирився? Иль корчить так само дивака? Скажіть: чим він вернувся?

Що нам представить він поки?

И, не відповідаючи на уїдливі питання юрби, Оповідач звертається до неї, захищаючи свого героя, що викликає в нього глибоке співчуття

Пушкіну щиро жаль свого героя, що не знайшло свого місця в житті, оказавшегося чужим, “зайвим”. Але коли Мова йде про відношення Онєгіна до Тетяни, Оповідач знову іронізує над героєм. Йому боляче, що Онєгін тоді не полюбив Тетяну. І він наполегливо підкреслює, чим саме Тетяна тепер викликала його любов:

Ледве^-їй! не те, щоб здригнулася Иль стала раптом бліда, червона… У пий і брова не ворухнулася; Не стисла навіть губ вона.

Або:

Але мій Онєгін вечір цілий Тетяною зайнятий був однієї, Не цією дівчинкою несміливої, Закоханої, бідної й простий, Але равнодушною княгинею.

А тим часом він усе ще не зрозумів, що Тетяною керують уроджене почуття такту й тонка інтуїція. Потрапивши у вище світло, воно швидко засвоїла його закони. І їй неважко це далося, тому що основа її характеру – простота, витонченість, відсутність усього, що “зветься уиаг”. У селі ці властивості Тетяни сприймалися як її самобутність, непохожесгь на інші.

Оповідач старанно перераховує всі ознаки жагучої, щирої закоханості Онєгіна в Тетяну. “…Він зберігає лист, де серце говорить, де всі наруже, усе на волі”. Він, як всі закохані, губиться в її присутності:

Він із трепетом до княгині входить

…Слова нейдут

З вуст Онєгіна. Похмурий,

Неспритний, він ледь-ледь

Їй відповідає…

И вона довірливо, просто й відкрито говорить: “Я вас люблю (до чого лукавити?), але я іншому віддана; я буду століття йому вірна”. Онєгін передбачав усе: і “гірке презренье”, яке погляд її зобразить, і “злісні веселощі”, який він привід подавав, і боявся, що вона побачить у його поясненні “витівки хитрості знехтуваної”. Але він не чекав цього нового визнання в любові з таким рішучим запереченням можливості цієї любові:

Вона пішла. Коштує Євгеній, Начебто громом уражений. У яку буру відчуттів Тепер він серцем занурений!

Що так уразило його? Він уперше відкрив для себе Тетяну, уперше побачив те, що є самим головним у ній: її моральну силу. Це й сила любові, це й сила, що дозволяє їй нікому, крім нього, не відкривати цієї любові; це й сила бути вірної подружньому боргу.

Тетяна не відповіла на любов Онєгіна й тому, що в неї піднесене розуміння подружнього боргу, і тому, що вона Онєгіна любить і дорожить цим почуттям: любов до Онєгіна – це сама більша моральна цінність у її житті, це її багатство, і вона не хоче його втратити.

Онєгін же, якби Тетяна відповіла на його любов, “був би щасливий… скільки міг”. Але він не пережив би ніякої “бури відчуттів”, ніякого морального потрясіння. Із цієї “бури відчуттів” він, імовірно, винесе різкий самоосуд за поверховість свого погляду на життя. І як один з можливих варіантів його подальшого розвитку – прилучення до якоїсь корисної діяльності й, може бути, шлях до декабристів.

Але, щоб все це свершилось із Онєгіним, треба, щоб Тетяна, люблячи Онєгіна, відкинула його любов. Їхнім відносинам далі розвиватися нікуди. От чому роман без кінця сприймається закінченим. Тому ж десята глава з Онєгіним-Декабристом не могла бути продовженням роману “Євгеній Онєгін”; після того морального потрясіння, на яке Онєгін виявився здатним у розв’язці роману, він повинен почати нове життя, у нових умовах, з новими людьми. І тому десята глава – не продовження відомого нам роману, а початок нового – роману декабристському русі, роману, якого Пушкін писати не збирався.

Очевидно тому глава; і була знищена.

Наприкінці роману Оповідач робить для свого героя все, що можна, щоб ми про нього не думали погано. “Бура відчуттів”, у яку Онєгін виявився занурений, примиряє з ним Оповідача, і він прощається зі своїм героєм так само тепло, як і із самим романом, і з “Тетяною милої”:

Прости ж і ти, мій супутник дивний, И ти, мій вірний ідеал, И ти, жива й постійний, Хоч мала праця…

И не випадково в міркуваннях про Онєгіна й Тетяну виникають спогаду про те середовище, з якого зв’язувалася в поета особистість героя:

Але ті, котрим у дружній А та, з якої утворений

Зустрічі Тетяни милий ідеал…

Я строфи перші читав… Об багато, багато долю отъял!

Інших вуж ні, а ті далече Без них Онєгін домальований.

Пушкін не зробив Онєгіна декабристом. І в цьому немає незакінченості: можливий і такий тип дворянського інтелігента 20-х років XIX. в.



Аналіз восьмої глави роману “Євгеній Онєгін”