Антонич Богдан-Ігор Васильович Смерть Гете
Відчини, мій Фрідріху, вікно, Хай погляну на широкий світ. Бачу чорне незбагненне дно, А над ним золототканну сіть.
Привиди кружляють наді мною, Постаті, що їх колись творив. Прилітають з правдою сумною, Що останній буде цей мій зрив.
Березневе запашне повітря, Навкруги весни передчуття. А для мене гострить срібне вістря Смерть і скоро перетне життя.
Вийди на хвилину, Екермане, На момент лиши мене самого, Хай душа із вічністю зістане, Щоб полагодити справи з богом.
Чую призов із землі, від споду, Чую подих вічності глибокий, Чую з-за
Вже приходить срібна смерть до мене, Вже стає навшпиньки за дверми. Серце з жаху стукає шалене: Що є там? Навіщо світ німий?
Друже мій, навіщо ти мовчиш? Парка нитку розірве прожогом. Вже не потішай мене, залиш!
Хочу поладнати справи з богом.
Все моє життя – одне змагання За найвищу, повну досконалість. Фавста мрія та мета остання: В “панта рей” знайти єдину сталість.
Все моє життя – одне змагання За гармонію людини й бога. В осені мого життя й зарання Я все чув, що людська правда вбога.
Кожний день для мене був щаблем До нових, до невідомих
Кожний день для мене був щаблем Що веде в найвище недосяжне. Вічно в незбагненне ми пливем, Лиш воно для нас є вічно важне.
Я творив з життя великий міт, Я шукав тебе, о божественна казко. Хоч на плечах більш вісімдесяти літ, Все-таки вмирати важко.
Аж пізнав я таємницю міту, Де в Європу перша йде дорога, Вивчився я в грецьких майстрів заповіту, Як людина може сотворити бога.
Аж тоді дійшов я до мети Та здобув заклятий казки край, Аж тоді заграв огонь святий. Я сказав хвилині: “Все тривай!”
А тепер пануй над мною, смерті владо, Та не цілого мене захопиш, Я – твій спадкоємець, сонячна Елладо, Я лишуся – тайним радником Європи.
31 березня – 2 травня 1932.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)