БАРОККО
Барокко – літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI-XVIII століть. Термін “барокко” був уведений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками – класицистами, які вбачали в мистецтві барокко цілком негативне явище. До речі, із засудженням ставилися до барокко й у XX столітті, зокрема – в офіційному радянському літературознавстві.
Нерідко взагалі відкидалася сама можливість існування
Етимологія терміна “барокко” не визначена й сьогодні. Так, існують принаймні три версії щодо його походження. Відповідно до першої, термін сходить до португальського виразу “perola barroca” – “перлина неправильної форми”. За словами Альбрехта Шене, це “екзотичне коштовне, мерехтливе багатокольоровим переливом, нерівномірне й незавершене за формою утворення перлини щасливо підійшло до назви доби”.
За другою версією, термін “барокко” походить від латинського “baroco”. Ця назва використовувалась у схоластичній логіці стосовно
Згідно ж із третьою, найменш поширеною версією походження терміна “барокко”, він сходить до французького жаргонізму художніх майстерень “baroquer”, який означав “розчиняти, пом’якшувати контур”.
Термін “барокко” вперше був застосований для характеристики стилю архітектурних споруд. Але згодом його починають вживати для позначення інших мистецьких явищ. У XVIII столітті термін “барокко” застосовують до музики, у XIX столітті його вживають стосовно скульптури та живопису.
Наприкінці XIX століття починають говорити про барокко в літературі. Вважається, що першим термін “барокко” щодо літератури використав Фрідріх Ніцше: у 1878 році видатний філософ писав про барочний стиль грецького дифірамба, а також про барочний період грецького красномовства. Але справжнє поширення терміна стосовно літературних явищ розпочинається після того, як швейцарський філолог Генріх Вельфлін видав у 1888 році свою книгу “Ренесанс і барокко”. Порівнюючи два твори італійської літератури XVI століття – “Шалений Роланд” Аріосто і “Звільнений Єрусалим” Тассо, – Г. Вельфлін говорить про їхні відмінності як про відмінності стилів – ренесансу й барокко. Вже через п’ять років після опублікування праці Г. Вельфліна, у 1893 році, польський історик і філолог Едвард Порембович вживає термін “барокко” в монографії, присвяченій поетові А. Морштину.
На початку XX століття розпочинаються дискусії про барокко у східнослов’янських літературах, зокрема – в українській літературі. Так, після жвавої дискусії на сторінках української періодики народилася думка про барокко як найхарактерніше вираження українського національного стилю в мистецтві. Згодом відомі літературознавці О. Білецький та І. Єрьомін, аналізуючи творчість Симеона Полоцького, вводять поняття “барокко”.
Термін “барокко” дає можливість об’єднати в середині цього літературного напряму чимало течій і шкіл, які існували здебільшого в XVII столітті й відзначалися типологічно спорідненими рисами. Серед них італійський маринізм (школа поета Джамбаттісти Маріно), іспанський гонгоризм (школа, пов’язана з іменем поета Гонгори-і-Арготе), французька преціозна література (салон маркізи де Рамбулье), англійська “метафізична школа” (Джон Донн та інші), німецька “друга сілезька школа” (X. Г. Гофман-свальдау). До літератури європейського барокко, окрім вищезгаданих засновників і лідерів шкіл, належать Кальдерон, Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія); Тассо, Базіле (Італія); Сорель, д’Обіньє, Скюдері (Франція); Уебстер, Кер’ю, Саклінг (Англія); Гріфіус, Лоенштейн, Мошерош Гріммель-сгаузен (Німеччина); Хуана де ла Крус (Мексика); Гун-дуліч (Хорватія); Зріньї (Угорщина); В. Потоцький, С. Твар-довський, А. Морштин (Польща) та інші.
До українського літературного барокко можна віднести творчість М. Смот-рицького, С. Полоцького, М. Довгалевського, І. Велич-ковського, С. Яворського, Ф. Прокоповича.
Розквіт європейського літературного барокко припадає на XVII століття, яке поєднує дві великі епохи – Ренесанс і Просвітництво. Барокко, що приходить на зміну Ренесансові, тривалий час розглядалося як зворотний бік останнього, як “реакційне” мистецтво. Таку традицію негативної оцінки барокко започаткував Г. Вельфлін, який вважав барокко занепадницькою формалістичною течією.
Воно, мовляв, належить до тих напрямів, що характеризують кінцевий етап розвитку кожного мистецького періоду. Стверджувалося в літературознавстві також і те, що барокко, яке заперечує Ренесанс, являє собою “крок назад” – від доби Відродження до середніх віків. Однак подібний погляд на таке складне й суперечливе явище, яким є барокко, вкрай однобічний і поверховий. Правильніше вбачати в барокково-му напрямі Синтез, мистецтва двох епох – Відродження та Середньовіччя (Готики). Дійсно, барокко звертається до змісту й форм готичного мистецтва.
Але воно аж ніяк не відмовляється від ренесансних культурних здобутків. У барокко можна спостерігати елементи двох великих стилів.
Про синтетичність барокко писав Дмитро Чижевський: “Замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в барокко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці; замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в барокко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо в барокко виразний поворот до геоцентризму, до приділення центрального місця знову Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи барокко релігійне забарвлення всієї культури – знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в барокко знов помітне присилення ролі церкви й держави”. Відзначає український дослідник і ренесансні риси барокко: “…воно цілком приймає “відродження” античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з’єднати античність з християнством; барокко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; барокко не відкидає навіть культу “сильної людини”, лише таку “вищу” людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові”.
Проте барокко не тільки синтезувало мистецтво готики й ренесансу. Воно має також цілу низку оригінальних стилістичних і поетичних рис. Бароккова література рухлива й динамічна. їй притаманні трагічна напруженість і трагічне світосприйняття. І хоча художня концепція барокко так само гуманістично спрямована, як і ренесансова, в ній, на відміну від світлого, оптимістичного, життєрадісного мистецтва Відродження, посилюються настрої песимізму, скепсису, розчарування. Людина, згідно з провідною барокковою ідеєю, це піщинка у Всесвіті. Життя її – скороминуще, в ньому панують випадок і фатум.
Найпоширенішими темами літератури барокко стають “Memento mori!” (пам’ятай про смерть!) і “Vanitas” (суєта). Людина приречена на життєву суєту і страждання, а також на смерть, що є спасінням від скорбот життя. Так, іспанський поет Гонгора-і-Арготе закликає не поспішати народжуватися “в ім’я життя”, а навпаки – поспішити вмерти.
Життя в дисгармонійному й хаотичному світі, на думку одного з найвидатніших представників німецького барокко Андреаса Гріфіуса, є гіршим за смерть.
Людина барокко, на відміну від цільних натур літератури ренесансу, є роздвоєною. В барокковій літературі, за словами відомого дослідника Л. Пінського, з’являється антагоністична боротьба двох ворогуючих начал. “Ці два начала – тіло і душа, пристрасть і розум, природний потяг і моральні веління, народне життя й закони – співіснують, але не переходять одне в одного. Кожне з них намагається підпорядкувати й подавити інше”. Людина барокко – це, за образом англійського поета Дж.
Донна, черв, який плазує у бруді та крові. І разом зі скороминучим життям приреченої людини мають загинути всі явища природи, взагалі все, що живе. Так, ліричний герой А. Гріфіуса із захопленням дивиться на чудову троянду, але думає не про її красу, а про те, що незабаром вона зів’яне.
Часто-густо дійсність для письменників бароккового напряму втрачає свою реальність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і ілюзії – один з найхарактерніших елементів антитетичного бароккового світосприйняття. Недарма Кальдерон називає свою драму “Життя є сон”.
Дві дійсності – реальна і містифікована – співіснують і в кальдеронівській п’єсі “Дама-невидим-ка”. Нерідко Всесвіт тлумачиться в барокко як мистецький твір. Звідси – поширені бароккові метафори: “світ-книга” і “світ-театр”.
Поетика літературного барокко поєднує в собі різно-оідні протилежні елементи й форми. Барокко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменуєть-ся Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з’являються амури й купідони тощо.
Таке поєднання “непоєднанного” і стає однією з найхарактерніших бароккових рис. Поетика барокко органічно “сплавляє” символіку з побутовим натуралізмом, аскетику – з гедонізмом, сакральне – із жартівливим. Для митців барокко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати.
За допомогою Метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. А щоб виявляти свою дотепність, вважає іспанський теоретик барокко Емануело Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо “не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом”.
Дотепність, парадоксальність, контрастність сполучення найбільше цінувалися теоретиками та практиками барокко. Проблемам дотепності були присвячені цілі трактати, які закладали фундамент нової поетики. Серед них “Дотепність, або Мистецтво вишуканого розуму” (1648 р.) іспанського філософа Б. Грасіана та “Підзорна труба Арістотеля” (1655 р.) вищезгаданого Е. Тезауро.
Дотепність вважалася також основою художнього пізнання дійсності. Так, Бальтасар Грасіан вбачає в дотепності “можливість проникати в суть найвіддаленіших предметів і явищ, миттєво комбінувати їх і зводити воєдино”.
Парадоксальне поєднання “непоєднанного” покликане вражати й дивувати. Один з найвизначніших ліриків барокко – італієць Дж. Маріно зазначав, що метою поета є “дивовижне та вражаюче”, а хто не здатен здивувати, мусить іти до стайні.
Маріно став винахідником характерної бароккової поетичної форми – так званих “кончетто”. Це були словосполучення з неочікуваними мовленнєвими зворотами, парадоксальними епітетами, оксюморонами. В поезії Маріно натрапляємо й на “радісний біль”, і на “багатого жебрака”, і на “німого промовця”. Зірки в Маріно – “жаринки вічного кохання” та “смолоскипи поховання”. Подібні до кончетто форми спостерігаються й у видатного іспанського бароккового поета Гонгори-і-Арготе.
Серед образів його поетичних творів – “блаженна мука” та “найсолодша отрута”, а людське життя зображується як “скажений звір”, що переслідує свою тінь. До речі, власних кончеттистів мало й українське барокко (Л. Баранович, І. Величковський).
Однією з типових рис літератури барокко є його Інакомовність. Е. Тезауро заявляв: “Щоб проявити дотепність, слід позначити поняття не просто й прямо, а інакомовно, користуючись силою вимислу, тобто новим і неочікуваним способом”. Інакомовність спричинена й такими рисами бароккової поетики, як символізм, алегоризм, емблема-тизм. За словами І. Іваньо, “барочні письменники задовольняються елементарними схематичними емблемами, символами і алегоріями, які, на відміну від символіки пізнішого мистецтва, були загальнозрозумілими.
Талант того чи іншого митця виявлявся у тонкощах тлумачення цих проблем і символів”. До того ж, справедливо відзначає український дослідник, митців барокко цікавила не стільки зрима, зовнішня, реальна сторона речей, “скільки відшукування духовної їх сутності, використання з повчальною дидактичною метою”. Всеосяжний дидактизм барокко “знаходить для свого вираження ускладнені, вишукані форми-параболи, різні види притч, незвичайні зіставлення образів, гіперболи, парадокси, антитези, напружені метафори”.
Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою літератури барокко. За барочною естетичною концепцією, твори мають бути важчими для сприйняття. Як наголошував Б. Грасіан, “чим важче пізнається істина, тим приємніше її осягнути”.
До того ж, від твору вимагалася можливість різних його тлумачень. Літературні твори барокко ускладнені багатьма позалітературними засобами. Д. Лиха-чов справедливо зазначив, що збірки поетичних творів Си-меона Полоцького нагадують енциклопедичні словники. Адже С. Полоцький подає читачеві цілу низку “відомостей” із різних галузей (історія, міфологія, фольклор, житія святих тощо).
А різнорідні стилістичні “прикраси” – також вельми характерні для барокко – виконують лише орнаментальну функцію.
Українське барокко виникає на рубежі XVI-XVII століть і розвивається протягом двох віків. “Справжній початок барокко, – зазначає Д. Чижевський, – це Мелетій Смотри цький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транкві-ліона Ставровецького, а повна перемога барокко – утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відігравали велику роль в історії українського бароккового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 р. та заснування київської школи 1615 р. і її реформи, проведені Могилою (1644 р.) та Мазепою (1694 p.).
І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами барокко”. Барокко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського барокко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром бароккової поезії була духовна пісня.
Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Чи не найбільш оригінальними творами українського барокко були так звані “віршові іграшки>> __ твори експериментальні, формотворчі, певною мірою “авангардистські”. Поширені були такі форми, як акростих і мізостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому – потрібні слова складалися з літер, шо знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює “раки літеральні” – вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо (“Анна пита мя я мати панна…”), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту (“Аз благ всех глубина, //Дъва єдина…”), вірш-Протей, що створювався за допомогою механічної перестановки слів з місця на місце:
Яко ниву рясно плоди украшают, Тако діву красно роди ублажают. Ниву рясно плоди украшают яко, Діву красно ублажают тако. Рясно плоди украшают ниву, Красно роди ублажают тако діву…
Розвивається й українська бароккова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського (“Римська історія”). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український барокковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності.
Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (“Володимир” Ф. Прокоповича, “Фотій” Г. Щербацького, “Благоутробіє Марка Аврелія” М. Козачин-ського). З комедійних жанрів драми в українському барокко існували інтермедії (“Продав кота в мішку”, “Найліпший сон”).
Значення барокко в українській літературі XVII-XVIII століть важко переоцінити. Будучи першим загальноєвропейським літературним напрямом в Україні, барокко взяло на себе такі важливі ренесансні функції, як секуляризація й гуманізація духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні (як, до речі, і в Росії) доби Відродження не існувало. “Безсумнівний розквіт української літератури в часи барокко, – зауважує Д. Чижевський, – поставив її в тісні зв’язки з літературою світовою…”.
Цінності українського барокко, – доби Смотрицького і Довгалевського, Туптала і Сковороди, – можливо та потрібно, на думку видатного вченого, “актуалізувати”, зробити корисними та плідними для нашої сучасності і для майбутнього.
Related posts:
- Стиль барокко в українській літературі Видатне місце в історії української літератури від давнини до нинішнього часу займає творчість ХУІІ-ХУШ ст. Для характеристики літературної спадщини ХУІІ-ХУШ ст. історики літератури вживають поняття “стиль барокко”. Перші риси барочного стилю в українській літературі почали з’являтися наприкінці XVI ст. Тривалий час уважалося, що риси барочного стилю характеризують лише мистецтво й літературу Західної Європи. Погодя почали […]...
- Найбільші письменники українського барокко У середині XVII ст. точилася розпачлива визвольна боротьба українського народу проти зовнішніх ворогів: польських, татарських, турецьких. В1654 році відбулося з’єднання України з Росією – це зміцнило зв’язку двох народів. Наука й культура розвивалася під впливом ідей Відродження. Почав формуватися й затверджуватися в європейській культурі стиль, що названий “барокко”. Походить із італійської мови, означає “дивний, химерний”. […]...
- ЕСТЕТИКА БАРОККО І КЛАСИЦИЗМУ За свідченням авторів багатотомної “Історії естетичної думки”, термін “барокко” запровадили в період Просвітництва для позначення певного типу європейського живопису і скульптури. Спочатку він означав лише декорації, незвичайні прикраси. Потім поширився на архітектуру (зокрема на культові споруди), в якій спостерігалися відмінності від класичних форм, а згодом охопив й інші види мистецтв, у тому числі й літературну […]...
- Барокко як стадія культурно-історичного розвитку Всі ці процеси протікають у силовому полі тенденцій, характерних для культури і стилю барокко. Період з 20-х років XVII ст. до половини XVIII ст.- час визрівання і розквіту в українській літературі цього стилю. Він функціонує в складній і суперечливій взаємодії як із спадщиною попередніх (середньовічних) культурно-історичних і стильових традицій, так і з проявами наступних стилів. […]...
- Барокко як культурно-історична епоха Перехід від Відродження до барокко являв собою тривалий і неоднозначний процес, і багато рис барокко вже визрівали в маньеризме (стильовому плині пізнього Ренесансу). Походження терміна не цілком ясно. Іноді його зводять до португальського терміна, що означає “перлина вигадливої форми”, іноді до поняття, що позначає один з видів логічного силогізму. Немає єдиної думки про зміст даного […]...
- Література українського барокко Як же позначилося наукове пожвавлення XVII ст. на житті звичайної людини? Дивлячись як його оцінювати. З одного боку, точним наукам європейці зобов’язані тим комфортом, до якого вони звикли (нині це виражається одним словом “евростандарт”). І дуже багато, у цьому плані дало саме XVII ст. Винайдені вченими механізми усе більше заміняли важку й нудну для людей […]...
- Поетизація наукових відкриттів у лірику барокко У вірші Ф. Прокоповича є цікава інформація про духовний клімат епохи барокко. З одного боку, український поет справедливо обурюється від того, що тато “ганьбить безсоромно ім’я Галилея”: всупереч тому, що видатний астроном не був ні богословом, ні атеїстом (нікого не “підмовляв віри в Бога не мати), не зазіхав на папський престол (не “хотів він відняти […]...
- Піднесення культури, літератури, науки в епоху ренессансу й барокко Період Ренесансу – Відродження – охоплює XІV-XVІ століття. Поняття ренесансу виникло в процесі розвитку світової цивілізації, який поділяв історію на 3 доби: античність, середньовіччя та ренесанс – повернення до античності. Тогочасні гуманісти намагалися звільнити культуру від середньовічної стереотипності, наблизити її до античних ідеалів прекрасного. Для цього перш за все потрібно було знання стародавніх мов, адже […]...
- Українська література ренесансу й барокко Бароко – напрям у мистецтві й літературі. “Бароко” – від італійського слова “химерний”, “дивний” – напрям у мистецтві й літературі, який утвердився у XVІІ-XVІІІ ст. Для бароко в літературі характерна складність, мінливість, поліфонічність, поєднання релігійних і світських мотивів, тяжіння до контрастів. Якщо в Західній Європі період Відродження – Ренесанс – припав на XІV-XVІ століття, то […]...
- Бароко: який зміст цього терміну? У XVIII столітті слово “бароко” вживалося для характеристики, часто негативної, літературних творів складної форми. Проте його походження точно не встановлене, незважаючи на побутування в кількох мовах. У португальській вираз регоlа Ьаггоса означає перлина неправильної форми. Латинське слово Ьагосо – це термін логіки, особливо складний вид висновку. У перекладі з італійської bагоссо – вигадливий, примхливий. І, […]...
- Абсурд Абсурд (лат. absurdus – безглуздий) – нісенітниця, безглуздя. Термін у цьому значенні вживається істориками літератури і критиками, які аналізують поведінку персонажів художніх творів з позицій правдоподібності (культурно-історична школа, реальна критика). Термінологічного статусу абсурд набуває у словосполученнях “література абсурду”, “театр абсурду”, які використовуються для умовної назви художніх творів (романів, п’єс), що змальовують життя у вигляді начебто […]...
- Генологія Генологія (грецьк. genos – рід і logos – вчення) – розділ у теорії літератури, присвячений дослідженню літературних жанрів (родів, видів). Термін Г. запропонований французьким ученим П. Ван Тіжем в 30-ті XX ст. і був впроваджений у літературознавчу науку багатьох країн. В українському літературознавстві Г. відповідає термін “теорія літературних родів і жанрів”. Г. – наука, котра […]...
- Слово-привид Слово-привид – слово, що виникло внаслідок неправильно прочитаного певного тексту, чиєїсь помилки на письмі чи вигадки. Термін запровадив І. Качуровський. Так, М. Хвильовий, проголошуючи “азіатський ренесанс”, вигукував: “Гряде новий Рамаян!” Очевидно, йшлося про головного персонажа пам’ятки індійської літератури “Рамаяни” – Раму. У перекладі поезії Ф.-Г. Лорки, зробленому М. Лукашем, були такі рядки: Як змилить мило […]...
- ЛІТЕРАТУРНІ НАПРЯМИ XVI-XIX СТОЛІТЬ З другої половини XVI по другу половину XIX століття набувають розвитку шість великих літературних напрямів: барокко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм і натуралізм. Усі вони охопили не лише літературну сферу, а й поширилися на інші види мистецтва. Так, барокко – це музика А. Вівальді, Г. Генделя та Й. С. Баха. Класицизм – архітектурний ансамбль Версаля та […]...
- ІСТОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ Історія літератури (від грец. Ι&;#963;&;#964;&;#959;&;#961;&;#943;&;#945; – розповідь про минуле) займається дослідженням художньої літератури в історичному аспекті від її зародження й до наших днів. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову традицію (наприклад історія китайської літератури, історія англійської літератури, історія української літератури), так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками […]...
- ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “ЛІТЕРАТУРА” Поняттям “література” користуються у двох значеннях. У вузькому розумінні цього слова літературою називається один з основних (на сучасному історичному етапі) видів мистецтва – мистецтво слова, тобто такий вид мистецтва, в якому матеріальним носієм образності є слово, словесний вираз. Відомий галицький філолог В. Дом-бровський визначав свого часу літературу як “мистецтво, в якім ідея виражається у звукових […]...
- Взаємодія Взаємодія – взаємозв’язок, взаємозалежність елементів будь-якої системи, в процесі яких вони змінюються. Характер, спрямованість і наслідки такої взаємозалежності індивідуальні. Дія – це вияв діяльності активного суб’єкта. В. – зіткнення діяльності двох або більше чинників, має процесуальний характер, але не завжди приводить до взаємовпливу. Термін “В.” стосується зв’язку всіх об’єктів, а термін “взаємовплив” слід застосовувати до […]...
- Белетристика Белетристика (фр. belles-lettres – красне письменство) – в широкому значенні – твори художньої літератури взагалі, у вужчому – художня проза. Дуже часто Б. називають прозу, для якої характерні гостросюжетність, інтрига, несподівані перипетії, що завжди приваблюють широкі кола читачів. У першому значенні термін Б. виходить з ужитку. Все частіше в сучасному літературознавстві Б. позначає легку, жваву, […]...
- Концепція Концепція (лат. conceptio – поєднання, сукупність) – розгорнута система поглядів, викладена з наміром уникнути логічних суперечностей при тлумаченні якоїсь складної проблеми, явища, У цьому сенсі літературознавець може мати власну естетичну концепцію художньої творчості або викладати чужі, запозичені погляди. Те ж стосується й письменників, які мають свої концепції дійсності, героя, творчості. Термін “К.” вживається і для […]...
- Істина Істина – достовірне, адекватне знання про об’єктивну дійсність. Як термін з точним філософсько-понятійним наповненням у науковому літературознавстві стосується тільки позаестетичної реальності, що згадується у змісті художнього твору. Він зберігає певний сенс у працях про літературу, написаних з позицій гносеологізму. Якщо письменник виражає своє естетичне освоєння світу, то про об’єктивну істину в його творі не може […]...
- Постшістдесятники в українській літературі Витіснене покоління, також Постшістдесятники,- генерація поетів в українській літературі, найбільша активність яких припадає на сімдесяті роки XX століття. Термін було запропоновано українським письменником Іваном Андрусяком, який, зокрема, спирався на оцінки критика Володимира Моренця. На думку критика Володимира Моренця, поети “витісненого покоління”, на відміну від шістдесятників, не вдосконалювали соцреалізм, а творили нову для української літератури поетику. […]...
- Твір на тему: “Давньогрецька лірика” Як і епос, лірика бере початок із фольклорних джерел. Майже всі поетичні форми, розроблювані грецькими ліриками, фольклорного походження. Наприклад, велично звучали на святах гімни – хвалебні або молитовні пісні. Пишномовні оди писали на честь переможців у змаганнях колісниць та атлетів. Рушаючи в похід, греки співали військові пісні – ембратерії. Отже, грецькі лірики розвивали поетичні форми, […]...
- Відрубність розвитку української літератури Відрубність розвитку української літератури – концепція своєрідності” української літератури, яка трактувалася як вияв етнопсихології українців. Передумови вчення про В. заклали М. Костомаров, В. Антонович, розвинули І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський, обгрунтували М. Грушевський, Д. Чижевський. Ніхто з них не твердив про абсолютну В. української літератури від інших слов’янських літератур. Навпаки, простежувалися літературні впливи і взаємовпливи, але […]...
- Бібліотека Бібліотека (греіцьк. biblion – книга і thike – сховище) – установа культури, яка здійснює комплектування, збирання, збереження і суспільне використання творів друку, а також інших носіїв інформації (рукописів, рідкісних речей, що підлягають музеєфікації, мають відношення до книги і книжкової; справи; мікрофільмів та ін.). Функціонування забезпечується спеціалізованими підрозділами і фахівцями, матеріально-технічними засобами і міжбібліотечними зв’язками. Класифікація […]...
- Афереза Афереза (грецьк. apheresa – букв.: позбавлення) – утинання певних звуків у слові задля уникнення збігу їх та дотримання вимог віршової метроструктури. Яскравим прикладом застосування А. є поезія П. Тичини: Приїхало до матері да три сини, Три сини вояки, да не ‘днакі, Що ‘дин за бідних, Другий за багатих У поетичних творах також спостерігається чергування звуків […]...
- Бібліологія Бібліологія (грецьк. biblion – книга і logos – слово, вчення) – комплексна наука про книгу. Термін рідковживаний, використовувався ще в XVI ст. у Франції, де Ж.-Ж. Рів (1730-95) застосовував його у значенні “мистецтва міркувати про книги і говорити про них з певністю чи то стосовно їхнього змісту, чи стосовно їхньої історії”. У 1931 О. Фомін […]...
- Літературний період, або Літературна доба (епоха) Літературний період, або Літературна доба (епоха) – фрагмент історико-літературного процесу, окреслений певними вирішальними моментами в історії літератури (у зв’язку чи поза зв’язком з епохальними моментами історії краю), котрі виразно відрізняють його від попереднього і наступного (позитивістський, або реалістичний, Л-п. від модерністського тощо). Л-п. – вихідне поняття в історико-літературній періодизації. Характеризують Л-п. його ознаки: літературні напрями […]...
- Літературний етикет Літературний етикет (фр. etiquette, від флам. steeken – вставляти ) – одна з головних особливостей поетики середньовічної літератури, вираз її нормативних настанов. Термін запропонований д. Лихачовим для визначення уявлень середньовічного письменника про своє станове місцезнаходження в соціальній ієрархії та світобудові, що зумовлювали його етикет поведінки, етикет мовлення. Найчастіше Л. е. з’являвся на початку певного твору: […]...
- СТРУКТУРА І ЕЛЕМЕНТИ ВНУТРІШНЬОЇ ФОРМИ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ Внутрішня форма художнього твору – це той його рівень, який вбирає в себе сукупність засобів Предметного зображення у творі, на відміну від рівня Словесного зображення (сукупності словесних прийомів) та структурно-організуючого рівня – композиції, що зв’язує в єдину цілість усі рівні форми твору та їхні окремі компоненти. В художньому творі цей рівень форми постає у вигляді […]...
- Принципи аналізу літературного твору Принципи аналізу літературного твору – основні положення прийнятої літературознавцем концепції художньої літератури, які спрямовують його літературно-критичну рефлексію щодо конкретних літературних творів. П. а. л. т. ефективно виконують евристичні функції, якщо вони узагальнюють істотні особливості художньої літератури як мистецтва слова з її родо-жанровим розмаїттям, а не випливають лише зі світоглядних позицій літературознавця. Трактування літератури як образного […]...
- Збірник Збірник – видання, яке охоплює ряд творів одного (авторський 3.) або кількох (колективний 3.) авторів. 3. літературно-художніх творів поділяються на альманах, антологію, хрестоматію. Поняття увів Г. Квітка-Основ’яненко у “Супліці до пана-іздателя”. Цей термін означає також рукописні (іноді друковані) книги, відомі як “Ізборник Святослава” (1073, 1076), перекладений києво-руською мовою “Златоуст” (ХІ-ХП ст.), книга афоризмів “Пчела” (XIII […]...
- “Успенський собор” Успенський собор, у відреставрованому будинку якого в 1986 році був відкритий Будинок органної й камерної музики, є одним з найкрасивіших місць у місті Харкові. Прародителькою Успенського собору була перша в Харкові дерев’яна церква Успения Пресвятої Богородиці, побудована в 1657 році й, що розміщалася в міцності небагато південніше сучасного будинку В 1685-1687 роках на зміну їй […]...
- Твір на тему: “Успенський собор” Успенський собор, у відреставрованому будинку якого в 1986 році був відкритий Будинок органної й камерної музики, є одним з найкрасивіших місць у місті Харкові. Прародителькою Успенського собору була перша в Харкові дерев’яна церква Успения Пресвятої Богородиці, побудована в 1657 році й, що розміщалася в міцності небагато південніше сучасного будинку В 1685-1687 роках на зміну їй […]...
- Мартиролог Мартиролог (грецьк.- martys – свідок, logos – слово) – жанр християнської дидактичної літератури про святих та мучеників за віру (православний М. “Менелогій”, тобто “Місячні читання”, від IX ст.. Католицький – виданий за розпорядженням римського папи Григорія XIII ст.. у 1536 та ін.). Нині цей термін вживається для переліку покійників, зокрема осіб, що зазнали утисків, репресій, […]...
- Парадигма Парадигма (грецьк. parаdeigma – приклад, взірець) – 1. Ряд об’єднаних певною спільною ознакою мовних одиниць, кожна з яких визначається через відношення протиставлення до інших, тобто через парадигматичні відношення (див.: , ). Спочатку термін “П.” зі значенням “взірець словозміни, система словоформ, які утворюють одну лексему” (наприклад, правда, правди, правді, правдою і т-п.) застосовувався у морфології, а […]...
- Ілюстративність у літературі Ілюстративність у літературі (лат. illustro – освітлюю, роз’яснюю) – надужиття в художній літературі зображально-описовими елементами, які покликані унаочнювати, конкретизувати певну думку, ідеологічну доктрину чи партійну програму. І. – своєрідний прояв белетризації, тенденційності літератури. У 50-60-ті XX ст. широко побутував термін “лакувальна література” для означення творів, які прикрашували соціалістичну реальність, видавали бажане за дійсне. Проти І. […]...
- Лексика Лексика (грецьк. lexikos – словесний, словниковий) – сукупність слів мови, її словниковий склад. Термін використовується і стосовно окремих пластів словникового складу (побутова Л., поетична Л. і та ін.), і для позначення всіх слів, властивих якому-небудь художньому творові (Л. “Слова про Ігорів похід”) чи вжитих тим чи іншим письменником (Л. Т. Шевченка). За походженням слова поділяються […]...
- Епістола Епістола (грецьк. epistole – лист), або Епістолярна література – різножанрові твори художньої літератури, в яких використовується форма листа чи послання, узалежнена законами художньої умовності. Свого розквіту Е. сягнула в добу Просвітництва: з’явилися відкриті листи-памфлети, листи-новели, листи-визнання. У цьому жанрі написані також “Юлія, або Нова Елоїза” Ж.-Ж. Руссо, “Мандри Хамфрі Клінкера” Дж. Смоллета, “Страждання молодого Вертера” […]...
- Фонема Фонема (грецьк. phonema – звук, голос) – найменша неподільна звукова одиниця мови, що поєднує в собі різні диференціальні ознаки і служить для побудови та розрізнення морфем і слів. У мовленні реалізується у звуках, що називаються алофонами, або варіантами. Уперше термін “Ф.” використав французький мовознавець А. Дуфрі – Держене в 1873 у значенні “мовний звук”. Згодом […]...
- Плеяда “Плеяда” (фр. “Pleiade”) – французька поетична школа доби Відродження, названа так на честь групи семи олександрійських поетів, утворилася 1549. До її складу входили П. де Ронсар, Ж. Дю Белле, Ж.-А. де Баїдр, Е. Жодель, Р. Белло, Ж. Дора та П. де Тіар. “П.” здійснила сміливу реформу літератури, освоїла нові для французької лірики жанри та форми […]...