Бережний Василь Павлович ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО, або ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОННОГО ХЛОПЧИКА
Бережний В. П. Повернення “Галактики”: Науково-фантастичні оповідання та повість-казка. – К.: Веселка, 1978. – Серія “Пригоди. Фантастика” ЩО ЗАДУМАВ ГОЛОВАНЬ
Одного жаркого літнього дня учні Непитайлівської школи Невідомого району – Головань і Рукань – приїхали до Києва на екскурсію. Вони найкраще вчилися, і зрозуміло, що саме їх, а не кого іншого преміювали путівками до столиці.
Вставши з електрички, хлопці попрямували до виходу в місто. Спустилися в тунель, пройшли попід ко-ліями, на яких стояли пасажирські поїзди,
Люду видимо-невидимо. Фуркають машини, вистукують колесами трамваї, м’яко, неначе крадучись, під’їж-джають тролейбуси. І все підхоплюють людей і везуть у місто. А людей не меншає.
Плавом пливуть вони з поїздів.
Хлопці, не розбираючи дороги, подалися на майдан. А посередині, якраз на проїжджій частині, стали, роздивляються.
– Ох і машин! – захоплено вигукнув Головань.
– Угу, – буркнув Рукань.
Вони й не помітили, як позаду них збилися машини.
Спочатку зупинилася “Волга”, щоб не наїхати на роззяв, потім “Жигули”,
– То що, шукатимемо нашу екскурсійну базу чи поблукаємо по місту? – спитав Головань.
– Краще поблукаємо, – запропонував Рукань.
У цей час до гурту автомашин підкотив ще й тролейбус.
Фари його, як великі очі, сердито спалахнули проти сонця.
Ш-ш-ш-ш – зашипіло щось у тролейбусі. “Чого стоїш-ш?” – неначе запитував вагон. Це водій випускав стиснене повітря, сигналив хлопцям.
Та вони нічого не чули. І коли б не сюрчок міліціонера, хтозна-скільки затримували б рух.
Сюрчок пролунав погрозливо. Друзі оглянулися й аж присіли – позаду них машин видимо-невидимо. Що тут робити? Так і в халепу можна вскочити!
Затримають як порушників порядку та ще й додому відправ-лять. А дома сорому не обберешся.
Недалечко пропливав потік людей, і хлопці, не роздумуючи, шаснули між пішоходів. Ще хвилина, і вони опинилися біля привокзальної станції метро. Тепер їм уже не страшні були сюрчки міліціонера, що лунали десь позаду.
Ескалатором вони спустились униз, а там сіли у вагон підземної електрички. Двері щільно зсунулися, і поїзд рушив.
– Ех ти, роззява! – обернувся Головань до товариша. – Став посеред майдану і гав ловить!
– А ти?
Голованеві нічого було заперечити, і він заговорив про інше:
– А знаєш що, давай чкурнемо на Виставку передового досвіду!
– Давай.
– Там є одна дуже цікава штука. Я читав у журналі.
– Одна? – засміявся Рукань. – Там багато чого цікавого…
На станції “Хрещатик” вони встали, ескалатор виніс хлопців на поверхню. Розпитались, як утрапити до Виставки, сіли в тролейбус і поїхали. Головань усю дорогу дивився у вікно і все намагався рахувати поверхи високих будинків, а Рукань пробував читати вивіски.
Незчулися, коли й до Виставки докотили. Тут уже гав не ловили.
Головань повагом підійшов до чергової і чемно спитав:
– Скажіть, будь ласка, в якому павільйоні кібернетична черепаха?
Жінка показала, і друзі подалися.
…На низенькому столику з невисоким бортиком, обтягнутому матерією, рухається на трьох коліщатках невеликий пристрій, більше схожий на праску, аніж на черепаху. Крізь прозорі плексигласові стінки видно вся-кі котушки, моторчик. Підкотилась черепаха до бортика.
Далі їхати нікуди, і вона дає задній хід. Повертається і їде в іншому напрямку – де вільно. Та ось дівчина-лаборантка перегородила їй дорогу указкою, і тієї ж миті, коли черепаха тицьнулася в перепону, засвистіла. Повторила це кілька разів – двічі або тричі. Потім уже не ставила перепон, а лише свистіла. І тепер черепаха тільки-но зачує свисток – одразу зупиниться, постоїть на-шорошено, неначе щось обмірковуючи, а потім обережно рушає далі.
У неї виробився умовний рефлекс.
Довгенько кружляла черепаха по столу, і наші хлопці не зводили з неї очей. Нарешті повернула до бор-тика, на якому вилискувала металева стрічка, уперлася в неї буфером і заклякла.
– Заряджається, – пояснила дівчина-лаборантка. – Туди підведено струм, і вона сама стає на заряд-ку…
Рукань тільки потилицю чухав з того дива, а Головань не зводив очей з черепахи.
– Чи це не Тортіла часом? – пожартував Рукань.
Його товариш наче прокинувся зі сну:
– Тортіла, кажеш? Яка Тортіла?
– Аз казки про Буратіно. Хіба забув? Це ж вона дістала з дна озера золотого ключика й дала його де-рев’яному хлопчикові.
Добра була черепаха.
– Тортіла… Тортіла… – бубонів Головань. – Це, брат, електроніка… І дерев’яний хлопчик, значить…
Більше він не сказав ні слова. Тільки замислився чогось.
– Чого це ти все мовчиш? Чи тобі заціпило? – спитав Рукань, коли вони виходили з Виставки.
Головань не відповів нічого: він щось обмірковував і просто не почув запитання. РОБОТ ЗАГОВОРИВ
З Києва до своєї рідної Непитайлівки хлопці повернулися навантажені найрізноманітнішим електро – і радіоначинням. Маленькі акумулятори, котушки, всякі там електромоторчики, трансформатори, лампочки, на-півпровідники, транзистори… Та хіба все перелічиш?
Хлопцям допомогли київські піонери. Як тільки Головань і Рукань розповіли в Палаці піонерів про свій задум, юні київські радисти й електротехніки поділилися з ними всім, що мали.
Голованева хата перетворилась на майстерню. Хлопцям, правда, дуже заважав малий Головань – Анд-рійко. Він скрізь тицяв свого цікавого носа, а руки йому аж свербіли – не могли втриматись, щоб не поцупити якусь деталь.
Старший брат погрожував Андрійкові наскубти вуха, але той не боявся. Цілими днями товкся біля винахідників.
– Найперше нам треба зробити дерев’яний тулуб, – сказав Головань, малюючи на аркуші паперу хлоп-чика. – А тоді вже монтуватимемо все інше. Наш робот буде як живий! Він говоритиме, бачитиме і чутиме…
– Ну аякже! – підтримав Рукань.
Так он воно що! Хлопці задумали зробити електронного робота! Це кібернетична черепаха навела Голо-ваня на таку думку. А й справді, чому б не спробувати? Хлопці добре знають фізику, математику, люблять майструвати.
Сконструювали вже вітряну електростанцію, склали телевізора… Тепер і в Голованя, і в Руканя елек-трифіковані не тільки хати, а навіть голубники. Звичайно, електронний робот це не телевізор, його куди важче зробити.
Але спробувати можна.
– З чого ж ми витешемо тулуб? – спитав Головань.
– А знаєш, – почухав потилицю Рукань, – у нас у повітці лежить добряча дубова дошка… Дідусь при-ховав на тряму. Труну збирається робити…
– Отаке! – здивувався Головань. – Такий міцний дід… Рано ще йому про смерть думати.
– Та я теж так гадаю.
І хлопці, бажаючи дідові прожити ще хоч сотню літ, крадькома витягли дошку і того ж вечора любенько розпиляли її на шматки. А потім взялися за рубанки, свердельця, струганки… Тільки стружки та тирса летіли.
Дерев’яне “тіло” змайстрували за кілька днів і навіть без труднощів. Та ще й подбали, щоб робот ні вог-ню, ні води не боявся. Дістали вогнетривкого розчину і просочили ним кожну цурочку, кожну дощечку.
А дета-лі припасували так, щоб жодна крапля води не могла потрапити всередину.
Ось тільки з механізмами довелось довгенько поморочитись. Та й електронної схеми ніяк не могли нала-годити. В голові дерев’яного чоловічка хлопці розмістили електронну апаратуру, а в животі – батарею акуму-ляторів; та ще прилаштували й сонячну, тобто таку, що заряджається від сонячного проміння.
Це про всяк ви-падок. Батареї мали живити увесь складний організм робота.
Все ніби передбачили, а дерев’яний чоловічок не оживав. Стояв, прихилений до стіни, втупивши у хлоп-ців свої невидющі очі-фотоелементи та наставивши глухі вуха-мікрофони. Вигляд мав жалюгідний.
Тиждень минув.
Другий.
Третій.
А він не оживав.
– От нікуди вам час тратити! – дорікала Голованева мати. – Зовсім з глузду з’їхали.
Андрійко застрибав на одній нозі:
– Зовсім з глузду з’їхали!
Головань дав йому щигля. Малий замовк. А потім відійшов убік і став нахвалятися:
– Заждіть, я вам віддячу! Пам’ятатимете, як мене кривдити!
Хлопці разів сто розбирали й складали свого робота. Один раз, правда, він задригав ногами. Руканеві на-віть по лобі дісталось.
А потім знову закляк.
– Добре було татові Карлу, – бубонів Рукань, потираючи лоба. – Йому, бач, попалось балакуче полі-но. Там усередині вже сидів Буратіно, треба було тільки обстругати зайвину…
– Що ти про казку торочиш, – невдоволено обізвався Головань. – Тут треба діло робити, а він…
Хлопці мало не посварилися.
Минали дні, а в них нічого не виходило. У друзів опустилися руки. Ні, не здивують вони своїх одноклас-ників! їхній робот не зможе піти разом з ними до школи.
А як хотілося, щоб він сам прийшов та ще й привітався: “Доброго ранку!” Ото було б здорово!
Коли з відпустки повернувся вчитель фізики, Головань і Рукань наважилися розповісти йому про свою невдачу. Михайло Васильович попросив принести робота на заняття гуртка фізиків. Гуртом почали дошукува-тись – чому він не “оживає”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)