Бережний Василь Павлович Людина-маятник
Усі в лабораторії помітили: з приходом Флоріки доктор Лавро якось одразу і різко змінився. Де й ділася його нахмуреність, непривітність у стосунках з колегами. Такий уважний зробився, люб’язний, усміхається, навіть лисина заблищала веселіше!
І все це через новеньку стажистку.
– Зверніть увагу на ті створіннячка, Флоріко! – кликав її до мікроскопа, щоб показати холерний вібріон. – Яка функціональна досконалість! Просто і ясно.
– А як ви вважаєте, Флоріко…
– Погляньте на генні ланцюжки in vitro[1], Флоріко! І отак цілий
“Що він у ній побачив такого? – знизувала плечима ставна білявка в накрохмаленому халаті. – Суха тараня, ноги – обидві ліві, та ще й дрібне!”
Справді, Флоріка не вирізнялася красою, зате була запопадлива до роботи. Годинами сиділа над мікроскопом, не розгинаючись, наче дивилась якийсь захоплюючий фільм. А з піддослідними морськими свинками поводилась так, немов ті щось розуміли:
– Не треба жахатися! Укол не болючий, а для науки це дуже потрібно…
В її великих очах тихо сяяла ніжність. Може, оте сяйво і приваблювало Лавра?
Білява красуня не без зловтіхи думала:
На кандидата в женихи він тоді зовсім не надавався, але тепер…” Його загравання з Флорікою викликало в білявки невиразний внутрішній протест. Чимось він її все-таки зачіпав. Було щось у ньому небуденне, яскравинка, мінлива гра імпульсів – те, що називають творчим неспокоєм.
Профіль його особистості не вміщувався у звичних рамках. Залишивши практичну медицину, Лавро з головою поринув у наукові дослідження, пропагував філософію медицини, все мудрував з генетичним кодом: “Треба підібрати ключик до цього шифру матінки-Природи!” Колеги, позаочі, звичайно, вже давненько кепкують: серед медиків Лавро – філософ, а серед філософів – медик. “І справді, вдає із себе хтозна-кого… Штукар. Але ж доктор… Досить відомий учений.
У нього лише одна вада, але серйозна: окрім науки, ніяких захоплень, навіть у преферанс не грає. Ще й іронізує: “В азартну гру тільки з Природою варто грати!” Він з тих, що не пристосовуються до обставин, а навпаки – пристосовують їх до своїх потреб. Сухар.
А бач, як любенько та лагідненько підсів до робочого столика Флоріки. Щось дуже пильно розглядає предметне скло, бубонить… Певне, підбиває на експеримент. Бо яке до неї може бути почуття?”
Лавро насупив брови, чоло прокреслили вертикальні зморшки.
– Бачите, Флоріко, лейкоцитарна формула вашої крові значно відхиляється від норми. Давайте глянемо правді в очі: катастрофи ще немає, але…
На обличчя Флоріки набігла хмарина, дівчина зніяковіла, на губах з’явилася винувата посмішка.
– Я лікуюся у протизобному диспансері…
– Давно?
– Та вже тривалий час…
– Ну, от бачите, рутинна терапія позитивного ефекту не дала, хіба не так?
Білявці здалося, що Лавро тішиться з неефективного лікування Флоріки, але приглушує свою радість, навіть забарвлює голос у співчутливі тони, йому нехай що, аби провести свій експеримент.
Не діждавшись відповіді, Лавро провадив далі:
– Але, як кажуть, не тільки світу, що в вікні. У вас, Флоріко, є перспектива на одужання! І не зиркайте на мене так недовірливо. Я беруся поставити вас на ноги!
Просто і ясно.
Дівчина повернула до нього своє бліде обличчя:
– Справді?
– Авжеж! Тільки тут потрібна… деяка сміливість.
Вії у Флоріки затріпотіли, як метелики:
– Сміливість?
Білявка не витримала, повернула голову з пишною зачіскою і, мило усміхнувшись, кинула “шпильку”:
– Тут, Флоріко, йдеться про сміливість нашого шановного експериментатора.
– Це само собою, Альбіно, – вибачливо посміхнувся Лавро.
– Чого ж тоді, дозвольте спитати, ви шукаєте… жертв, хоча історія науки знає не одного дослідника…
– “Жертв”… – Лавро скривився, наче від кислиці. – Ох і язичок у вас, Альбіно… А втім, ви вже не зможете дорікнути… Я вирішив теж.
– На собі?
– Так. Разом із Флорікою.
Це подіяло на Альбіну, як холодний душ. Деякий час вона неспроможна була вимовити й слова.
– Оце вже по-чоловічому! – нарешті видихнула, труснувши золотистими кучерями.
– А буде ще й по-жіночому, як ви допоможете нам з Флорікою, – поправив окуляри Лавро.
– Ну, якщо зможу… – трохи розгубилася Альбіна, в очах її з’явився вираз настороженого очікування.
– Я хочу, щоб ви провели цей експеримент.
– Я? – вражено перепитала Альбіна, тицьнувши пальцем у свої повні груди. – Ваш експеримент?
– Так, саме ви. Я просто милуюся, спостерігаючи, як ви філігранно проводите операції. У вас висока експериментальна культура.
Не скромничайте, в нашій лабораторії ви, Альбіно, перша.
Вона дивилася на обох – Лавра і Флоріку – здивовано і водночас злякано.
– Але ж ми ще не зачіпали генотипу людини. І ніхто в Союзі… і в цілому світі…
– А чому б нам не розпочати? Все одно це мусить колись статися, як ви вважаєте? От давайте спробуємо. І для вас це нагода…
– Нагода для мене?
– А звичайно. Просто і ясно.
“Справді, – подумала Альбіна, – він каже правду, це нагода…” Холодок остраху пройняв їй груди, відчула, що візьметься за цю операцію, що це таки її шанс. Проте ще заперечувала:
– Але ж генетична карта людського організму ще не розшифрована, тут можуть бути…
– Несподіванки? – осміхнувся Лавро. – Промахи? Хто ж від них застрахований? Парашут може й не розкритися.
“Фанатик. Самогубець”, – змигнуло в очах Альбіни.
Флоріка не озивалася й словом, сиділа, схиливши голову, тільки інколи на її по-дитячому довірливе бліде обличчя набігала тінь занепокоєння, дівчина кліпала віями.
Лавро кинув запитливий погляд на Флоріку і продовжував, звертаючись до Альбіни:
– Про ступінь ризику ми вже говорили. Вовка боятись – в ліс не ходити, адже так, Флоріко?
– Так, – хитнула головою лаборантка і зажурено подивилась у вікно на інститутський сад, облитий багрянцем призахідного сонця.
Робочий день закінчувався, почувся дзенькіт посуду, шум і дзюркотання води з кранів, глухе постукування металевих дверцят лабораторних шаф, куди на ніч ховали реактиви і препарати.
Флоріка наче прокинулась, швидкими рухами почала прибирати своє робоче місце.
– А знаєте що, дівчата, – сказав, підводячись, Лавро, – якщо ви нікуди не поспішаєте, то заходьте до моєї комірчини, ще трохи поговоримо. Згода?
Авжеж, згода! Обом кортіло якнайбільше дізнатися, що там визріло у Лавровій голові. Альбіна, внутрішньо тремтячи, хотіла упевнитись остаточно, чи справді їй випав шанс, ну, а Флоріка думала про свою недугу.
– Людина живе в океані мікробів і бактерій, – заговорив Лавро, ходячи по зеленій килимовій доріжці поміж Флорікою і Альбіною, що вмостилися в кріслах одна проти одної. – Ви тільки уявіть собі міріади цих невидимих напасників, тьма-тьмуща їх так і кишить навколо і в нас. Ці орди атакують нас удень і вночі, кожної миті. Дивно, як людина змогла вижити…
Чи, може, спочатку планета була стерильна?
Лавро став біля широкого вікна, немов ждучи відповіді на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, і згори вниз, як півень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхній тон, – він говорив, наче перед студентською аудиторією, – дратували Альбіну, і вона опускала очі, щоб приховати невдоволення.
– Ні! – патетично вигукнув Лавро і знову заходив по кабінету. – Мікросвіт з’явився набагато раніше. Виживанням ми завдячуємо імунній системі: вона виставляє бойові загони супроти інфекційних агентів, захищає кожну клітину нашого організму. Але чи може вона функціонувати безперебійно і безвідмовно?
Тут відповідь однозначна: ні, не може. Усі структури цього світу – текучі, мінливі. Не становить винятку і наша імунна система, просто і ясно.
З плином часу в оборонних лініях організму з’являються проломи, ворожі загони обминають редути і проникають до фортеці. Настає інтенсивне старіння, що зрештою веде до неминучого фіналу…
– “Лінії, редути… – невдоволено кривила губи Альбіна. – Йому все просто і ясно. Чи ти ба, який Ціцерон знайшовся! Замість того, щоб говорити про цитогенетику, розтікається білкою по дереву…
Хто тут потребує лекції? Краще вже дискусія!”
– А я вважаю, вельмишановний докторе, – Альбіна поклала ногу на ногу і обхопила руками коліна, – що вирішальний тут інший фактор.
– Ну-ну, – Лавро спинився біля вікна, обіперся ліктем об лутку, – який же?
– В організмі є гени, які завідують процесом старіння.
– Ого! – криво посміхнувся Лавро. – Запрограмоване старіння? А значить, і… смерть?
– Так, і смерть запрограмована. – В очах Альбіни змигнула тінь. – Генів-могильників небагато – може, один на тисячу інших, та коли вони починають діяти – організм приречений.
– І коли ж вони починають? – закліпала віями Флоріка.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)