Біографія Кулішa Миколи
Микола Куліш – один із найяскравіших та найоригінальніших українських драматургів першої половини минулого століття. Розквіт його творчості припав на 20-ті – початок 30-х років – період відродження, розвитку та трагедії України. Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасники порівнювали з фейерверком – яскраве і… скороминуще.
М. Куліш – один із засновників української модерної драматургії. Його п’єси є кращим зразком світового мистецтва.
Була неграмотною, але від природи – надзвичайно обдарованою. Вона мала хист у розмальовуванні хат, за що добре платили. На ці кошти родина і жила.
Для Миколи вона назавжди залишилася
Серцем її люблю”, – напише згодом драматург. За десять років письменницького життя він створив десяток п’єс. Майже кожен із його творів був блискучим драматургічним матеріалом для постановки в театрі й певним етапом у розвитку театрального мистецтва.
Жоден із радянських драматургів не сприяв розвитку театру в такій мірі, як Микола Куліш. Як тільки Микола навчився грамоти, ніщо вже не могло завадити йому читати книжки ні в ранньому віці, ні в юнацькі роки. Хлопчик практично не обминав жодної бібліотеки, і вже в 14 років залюбки розмовляв з дорослими про досягнення світової літератури, виявляючи такі знання класики, які мав далеко не кожен дипломований фахівець. Спочатку Миколка піщов до початкової школи.
Незважаючи на тяжкі злидні, хворобливість і відсутність умов для навчання, вчився охоче й старанно. Вчителі відзначали його надзвичайні здібності. Бажання продовжувати освіту у хлопчика було настільки великим, що чаплинські вчителі зібрали 100 карбованців для його навчання. І в 1905 році він став учнем чотирикласного училища повітового містечка Олешки. Та коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. На щастя, хлопчика прийняли до сирітського притулку і він продовжував відвідувати училище.
Але життя його в притулку не було легким: завідуюча притулком знущалася з хлопчика, а він не вмів і не хотів терпіти. Згодом ця черства й жорстока жінка стане прототипом шовіністки Баронової-Козино в п’єсі драматурга Куліша “Мина Мазайло”. У 1908 році через бунтарський дух Миколу Куліша виключили зі школи.
Тут вдруге на допомогу майбутньому драматургові приходить прогресивна інтелігенція. Завдяки турботам молодих вчителів Микола вступає до громадської чоловічої гімназії. Він виявив себе як талановитий та всебічно розвинений юнак: випускав рукописний журнал, писав вірші, ставив аматорські вистави. В гімназії Микола знайомиться і починає товаришувати з І. Шевченком (гімназійне прізвисько “Жан”), майбутнім драматургом і прозаїком, відомим під ім’ям Івана Дніпровського.
Жити не було де. Найчастіше Миколу приймали друзі, зокрема брати Невелі, в яких була сестричка Тося, вродлива дівчина з розкішними косами й великими зеленими очима. Між красунею Антоніною і непоказним Миколою виникла велика любов, яка виявилася єдиною у їхньому житті. Та коли гімназію закрили, здавати гімназійний курс довелось екстерном.
Юнак мріяв вступити до вищого навчального закладу, був прийнятий на історико-філологічний факультет Одеського університету, але Перша світова війна перекреслила усі плани. Солдатів з атестатами зрілості набирали в Одеську школу прапорщиків. Перед відправкою на фронт юнакові дали відпустку, і він поїхав до нареченої.
Молодята вирішили повінчатися. Микола поїхав до Смоленська у розпорядження штабу (служив у чині штабс-капітана). 24 лютого 1917 року в подружжя народилася дочка Ольга. У кінці квітня Микола ще раз навідався додому з фронту.
Був дуже перевтомлений і налаштований песимістично. Дружині на прощання сказав: “Молись, Тосюню, за мене, щоб повернувся ще раз до тебе й до доньки живим”. Восени 1917 року Куліш після кількох поранень повернувся з фронту, а трохи пізніше у подружжя народився син Володимир. У 1917 році Куліша, як найавторитетнішого і найпрогресивнішого офіцера, обрано депутатом на військовий з’їзд Західного фронту, що проходив у Луцьку. 1918 року Микола Гурович Куліш повернувся з фронту, прибув до рідних Олєшок і відразу з головою поринув в культурно-громадське життя.
Він очолює виконком міської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, у Дніпровському повіті організовує культурно-політичне українське товариство “Просвіта” і стає його головою. Намагається вирішити й питання економічного плану, щоб дати товари і заробіток населенню, скасовує царську тюрму в Олешках з наміром перетворити її на майстерню. Того ж року вступає до комуністичної партії. Влітку 1919 року, під час другого наступу Денікіна, Куліш перебуває у підпіллі. Коли радянська влада знов утвердилася на східній Україні, Куліш знову повертається до рідних Олєшок.
Тут, аж до переїзду в Одесу, він редагує газету, завідує повітовим відділом народної освіти, сприяє відкриттю українських шкіл та дитячих притулків, пише буквар “Первинка”. В той час драматургу довелося вперше потрапити за грати, адже його діяльність під час війни “не зовсім співпадала з інтересами більшовицької армії” (зі слів дружини письменника Антоніни Куліш, полк Миколи, змальований у романі Ю. Яновського “Вершники”, зовсім не “сповідував” більшовицької політики). Олешківський виконком бере Куліша на поруки. Перебуваючи на посаді, яка вимагала постійних поїздок по району, Микола Куліш на власні очі бачив страшну трагедію голоду 1921 року. Побачене спонукало драматурга до написання першого твору – драми “97”.
1922 року Куліш переїжджає до Одеси. Там він працює в губнаросвіті і остаточно закінчує драму “97” (1924). Цього ж 1924 року у Куліша виникла нагода вирватися до Харкова, де вирувало мистецьке життя. Нарком освіти О. Шумський запропонував М. Кулішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній українській столиці. Драматургові здавалося, що тут йому створять усі умови для творчості, тому в листі додому писав: “Моя бандо!
Негайно приїздіть до Харкова. Маю мешкання з усіма вигодами. Подробиці на місці. Ваш чоловік-батько й він же Микола”.
9 листопада 1925 року відбувається прем’єра п’єси “97”. Лише за рік після написання цю п’єсу було поставлено в Нью-Йорку та інших містах США. Проте фінал твору, в якому автор на вимогу цензури змушений був врятувати від смерті головного героя Мусія Копистку, не задовольняв М. Куліша. Тема села та його знищення знаходить своє місце в драмах “Комуна в степах” та “Прощай село!”.
У Харкові М. Куліш пише п’єсу “Отак загинув Гуска”. У п’єсах Куліша часто переплітаються комедійне та трагедійне начало. У п’єсі “Отак загинув Гуска” (1925) головний герой осмислюється і як комедійний, і як трагедійний персонаж. “Хулій Хурина” (1926) – теж комедія, хоча й “сатира – без найменшого проблиску. Радянська Україна – якась суцільна божевільня” – пише про неї один з тогочасних “політрецензентів”.
У творі двоє шахраїв, що вдають із себе за партійних босів, протягом певного часу дурять ціле містечко на чолі з місцевими партійними чиновниками. П’єсу сповнено атмосферою трагічної сатири, бо автор показує абсурдність радянської офіційної дійсності, яку зображено в формі балагану. У мелодрамах “Зона” (1926) та “Закут” (1929) драматург безпосередньо звертається до теми переродження революційної ідеї, катастрофи фанатизму, висвітленої у попередніх п’єсах. Комуни, партократизм, комуністичний фанатизм набувають чітко окресленої думки про соціалізм як “хвору мрію”, утопічний й небезпечний соціально-психологічний експеримент у “Народному Малахії” (1927). Головний герой, Малахій Стаканчик, пройнявшись ідеєю морального вдосконалення людства, врешті-решт втрачає розум.
Фанатична віра в “голубую даль” призводить його до загибелі. Прем’єра цієї резонансної п’єси відбулася на сцені “Березолю” 31 березня 1928 року, але була нищівно розкритикована та з часом знята з репертуару. На той час М. Куліш був президентом ВАПЛІТЕ. В цей період починався процес знищення новітньої української літератури.
На початку 1927 року Микола Куліш та інші члени ВАПЛІТЕ на вимогу ЦК КП(б)У змушені були виключити з організації Хвильового, Ялового та Досвітнього. 25-28 січня 1927 року з метою створення нової літературної “пролетарської” організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), що мала стати опозицією до ВАПЛІТЕ, було проведено з’їзд пролетарських письменників від ЦК КП (б)У. Це був початок кінця. Не допомогли навіть виправдання і каяття Хвильового, Ялового та Досвітнього. І за Резолюцією Загальних зборів ВАПЛІТЕ від 14 січня 1928 року в місті Харкові більшістю голосів (утримався О. Громов) спілка, яка об’єднувала найталано-витіших письменників (І. Дніпровський, Майк Йогансей, Микола Куліш, Петро Панч, Юрій Смолич, Павло Тичина, Юрій Яновський та ін.), самоліквідувалась.
У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних уг-рупувань і створення єдиної Спілки письменників. Між Хвильовим і Кулішем виникає розрив у стосунках, але через спільних знайомих обидва цікавляться справами один одного, отже, жаліютьпро те, що сталося. Стосовно “Патетичної сонати”, то і цей твір М. Куліша чекала доля розіп’ятого твору.
4 березня 1932 року газета “Правда” надрукувала статтю “О “Патетической соннате” Кулиша”. Підписався під погромницьким матеріалом “Украинец”. Це. був псевдонім Лазаря Кагановича. Зацькований пресою Микола Куліш, на початку 1933 року не витримав атмосфери Харкова і, як Хвильовий, зробив подорож по селах України. Побував і у своєму рідному селі.
Від побаченого волосся піднімалося дибом, і Куліш повернувся до столиці зламаним. Кілька днів він стогнав і кричав, як божевільний. Коли дружина пробувала умовити його не робити шуму, відповідав: “Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!” Дочка Ольга, навчаючись одночасно у школі й консерваторії, падала з ніг від виснаження й недоїдання, але страждання власної дитини для батька здавалися тільки маленькою краплиною у морі народних страждань. Дружина згадувала: “Я бачила, що голод нищить мою дитину… і просила Миколу роздобути десь грошей, щоб Прикупити харчів.
Микола мені відповів: “Що Ольга? Коли вмирає з голоду цілий народ, вся Україна?” Письменник не думав ні про дружину, ні про дітей, ні про себе – ледве пересував ноги, бо був виснажений до краю. Восени 1933 році Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у “Березолі” “Маклену Грасу”. Ця п’єса виявилася останнім твором драматурга, який побачила публіка.
Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну, що демонологічна роль в ній належить компартії. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, “Березіль” ліквідували. Хоч Куліш після “Маклени Граси” написав ще “Закут”, “Діалоги”, “Вічний бунт”, “Такі”, але ці твори не друкувалися, не інсценізувалися й пропали в роки Другої світової війни. 1934 року М. Куліша виключають з комуністичної партії за написання “антипартійних націоналістичних п’єс”. Позбавлений права заробити на прожиття, М. Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД.
А 8 грудня 1934 року під час похорону найближчого друга – І. Дніпровського – М. Куліша прямо з вулиці заарештовують. Вилучена під час обшуку п’єса “Такі” (рукопис) зникла в архівах НКВД. З кіносценарію “Парижком” залишився лише уривок.
Рукопис роману згорів під час війни в окупованому Харкові.