Бог та бідний вовк – народні казки

Був собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до Бога просить їжі. Приходить до Бога та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був. – Боже, – каже, – милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду. – А чого тобі їсти? – каже Бог.

– Чого дай, то дай. – Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж. От вовк мерщій од Бога – трюх-трюх – так біжить! Та до кобили: , – Здорова була, кобило. Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

– Що ж ти таке, що ти мене будеш

їсти? – Вовк! – каже. – Та брешеш, – собака.

– їй-богу, – каже, – вовк. – Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти? – А з голови. – Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста.

Поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким. – Чи так, то й так, – каже вовк. Та зараз до хвоста.

Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи па сім, чи на тім “світі. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: – Чи я не дурний,

чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!

От він знов потяг до Бога просить їжі. – Боже, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

– Хіба, – каже Бог, – тобі кобили мало? Вовк лається: – Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила… – Ну, коли так, – каже Бог, – то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж. Пішов вовк.

Баран пасеться над яром. – Здоров, баране. – Здоров. – Казав Бог, щоб я тебе з’їв. – А що ти таке, що їстимеш мене?

– Вовк, – каже. – Та брешеш, – собака. – Ні, їй-богу, – каже,- вовк. – А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

– Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як. – Е, вовчику, – каже, – вовчику.

Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу. – Ставаймо, – каже. От став він якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб!

Вовк – беркиць у яр… Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче: – Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?…

Думав-думав та й пішов знову просить їжі до Бога. – Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.

Бог каже: – Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало – то й твоє, воно нікуди не втече. Послухав вовк, прийшов на місце – аж лежить сало.

Він сів та й думає: “Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне – пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм”. Пішов.

Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, – повернувся – коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала.

От сів та й плаче: – Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки, не ївши, п’є? Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж…

Йде знову до Бога просити їжі. – Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.

– Та й набрид же ти, – каже, – з тією їжею. Та що вже з тобою говорити: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, – оту й з’їж. Пішов. – Здоров, свине. – Здоров.

– Казав Бог, щоб я тебе з’їв. – А що ти таке, що ти будеш мене їсти? – Вовк!

– Брешеш, – собака. – Ні, – каже, – вовк. – Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого? – Нічого, – каже.

– Коли ж, – каже, – нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть. – Чи так, то й так.

Вези. Сів на свиню. Прибіга в село, та як закувіка – аж вовк перелякався.

– Чого се ти, – каже, – кричиш? – Та це ж я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство. Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами… Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху.

От він потихеньку до свині: – Скажи, чого це так багато народу біжить? – Та це ж, – каже, – для тебе. От народ як зсадив вовка, як почав пірчить, то вже йому й їсти перехотілося – насилу живий вирвався.

Як дьорне, та прямо до Бога. – Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку. Бог каже: – Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.

Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця: – Здоров, чоловіче. – Здоров. – Казав Бог, щоб я тебе з’їв. – А що ти таке, що станеш мене їсти?

– Вовк,- каже. – Брешеш,- собака. – Ні,- каже, – їй-богу, вовк. – Та малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку – і давай міряти аршином! Міряв його, міряв – уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе міряє. Та приказує: – Аршин вздовж, аршин впоперек!

Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до Бога, побіг до вовків: – Вовчики-братики, таке й таке лихо. Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем.

Що тут у світі робить? Бачить – біда. Аж стоїть дерево. Вій на те дерево: заліз аж па саму верховину.

А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають… Куций і каже: – От як ми зробимо: я етапу насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнем вражого сина… Стали вони один зверх одного – така драбина.

От уже одному жомові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже: – Понюхаю хоч напослідок табаки. Тільки-но понюхав та як чхне: – Апчхи!

А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: “аршин!” Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла… Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало.

От вам і казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Бог та бідний вовк – народні казки