Боротьба добра і зла (по роману М. Булгакова “Майстер і Маргарита”)
Михайло Булгаков писав свою головну книгу “Майстер і Маргарита” у цілому більше 10 років. Одночасно з написанням роману йшла робота над п’єсами, лібрето, але цей роман був книгою, з якої він не мав сил розстатися, – роман-доля, роман-заповіт. Роман увібрав у себе майже весь досвід Булгакова, накопичений у процесі творчості.
У нього ввійшли мотиви, знайомі по колишніх добутках. Це і московський побут, відбитий у нарисах “Напередодні”, і сатирична містика, випробувана в повістях 20-х років, і тема неспокійної совісті, відбита у
Про роман Булгакова дослідниками різних країн написано дуже багато і ще, напевно, чимало буде написано.
Серед дослідників книги є й такі, що схильні були читати її як зашифрований
Критики, цілком атеїстично настроєні, дорікали письменника в “чорній романтиці” поразки, капітуляції перед світом зла. Справді, Булгаков називав себе “містичним письменником”, але містика ця не запаморочувала розум і не залякує читача. Воланд і його свита роблять у романі образливі і часто мстиві чудеса, як казкові чарівники.
Однієї з головних мішеней очисної роботи Воланда стає самовдоволення розуму, особливо розуму атеїстичного, що змітає зі шляху заодно з вірою в Бога всю область загадкового і таємничого.
Віддаючись вільної фантазії, з насолодою розписуючи фокуси, жарти і перельоти Азазелло, Коров’єва і кота, любуючись похмурою могутністю Воланда, автор посміюється над упевненістю, що всі форми життя можна обчислити і спланувати, а влаштувати процвітання і щастя людей нічого не стоїть – достатньо тільки цього забажати. Зберігаючи довіру до ідеї Великої Еволюції, Булгаков сумнівається в можливості штурмом забезпечити рівномірний і односпрямований прогрес. Його містика оголює тріщину в раціоналізмі. Він осміює самовдоволену крикливість розуму, впевненого в тім, що, звільнившись від марновірств, він створить точне креслення майбутнього, раціональний пристрій всіх людських відносин і гармонію в душі самої людини.
Розсудливі літературні сановники, типу Берліоза, давно розставшись із вірою в Бога, не вірять навіть у те, що їм здатний перешкодити, поставити підніжку його величність випадок.
Нещасний Берліоз, який точно знав, що буде робити ввечері на засіданні Массолита, усього через кілька хвилин гине під колісьми трамвая. Так і Понтій Пілат в “євангельських главах” роману здається собі і людям людиною могутньою. Але проникливість Ієшуа вражає прокуратора не менше, ніж співрозмовників Воланда дивні мовлення іноземця на ослоні у Патріарших ставків.
Самовдоволення римського намісника, його земне право розпоряджатися життям і смертю інших людей, уперше поставлено під сумнів. Пілат вирішує долю Ієшуа. Але по суті Ієшуа – вільний, а він, Пілат, відтепер бранець, заручник власної совісті. І цей двохтисячорічний полон – покарання тимчасовій і мнимій могутності.
На противагу калейдоскопу містики і чудес сцена дії – як теперішня Москва, так і древній Єршалаім – абсолютно реалістична.
У ранковому і передвечірньому висвітленні обриси людей і предметів точні і чіткі, начебто дивишся на них крізь ідеально прозоре скло. Заохочений недовірою співрозмовників на ослоні, Воланд починає оповідання, як очевидець того, що трапилося дві тисячі років тому в Єршалаімі. Кому, як не йому, знати все: це він незримо стояв за плечем Пілата, коли той вирішував долю Ієшуа. Але оповідання Воланда триває вже як сновидіння Івана Бездомного на лікарняному ліжку.
А далі естафета передається Маргариті, що читає по врятованих зошитах фрагменти роману Майстра про смерть Іуди і поховання. Три точки зору, а картина одна, хоч і відбита різними оповідачами, але саме тому тривимірна по обсягу. У цьому як би стан незаперечної вірогідності того, що трапилося.
Один з яскравих парадоксів роману полягає в тім, що, неабияк натворивши у Москві, зграя Воланда в той же час повертала до життя порядність, чесність і жорстоко карала зло і неправду, служачи як би тим самим твердженню моральних тисячолітніх заповідей.
Булгаковська Маргарита в дзеркально переверненому виді варіює історію Фауста. Фауст продавав душу дияволові заради пристрасті до пізнання й віддавав любов Маргарити. У романі Маргарита готова на угоду з Воландом і стає відьмою з любові до Майстра. Думка про перетворення, перевтілення завжди хвилювала Булгакова. На нижчому щаблі – це перетворення зовнішнє.
Але здатність до зміни вигляду на більше високому рівні задуму переростає в ідею внутрішнього перетворення. У романі шлях щиросердечного відновлення проходить Іван Бездомний і в результаті заодно з минулою біографією втрачає своє штучне і тимчасове ім’я. Тільки недавно в суперечці із сумнівними іноземцями Бездомний, вторячи Берліозові, осміював можливість існування Христа, і от уже він, у марній погоні за воландовою зграєю, виявляється на березі Москви – ріки і як би робить хрещення в її купелі.
З паперовою іконкою, приколеної на груди, і в нижній білизні йде він у ресторан Массолита, подоба вавилонського вертепу з буйством плоті, грою марнославства і лютими веселощами. У новому вигляді Іван виглядає божевільним, але в дійсності це шлях до видужання, тому що, лише потрапивши в клініку Стравінського, герой розуміє, що писати кепські антирелігійні агітки – гріх перед істиною і поезією.
Берліоз за його невір’я в чудеса втратив голову, а Іван, ушкодившись головою, втративши розум, як би прозріває духовно. Притягає до себе загадка слів, що визначили посмертну долю Майстра: “Він не заслужив світла, він заслужив спокій”. Вибираючи посмертну долю Майстрові, Булгаков вибирав долю собі.
За неприступністю для Майстра райського “світла” (“не заслужив”), рішення його загробних справ доручене Воланду. Але сатана розпоряджається пеклом, а там, як відомо, спокою не чекай. Про безсмертя, як про довговічну схоронність душі, як про перенесення себе в чиюсь душу з можливістю стати її часткою, думав Булгаков, складаючи свою головну книгу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)