“Боротьба за читача та її засоби в новелі М. Павича “Дамаскин”
Мілорад Павич – відомий фахівець з класичної філології, сербський письменник, один з найяскравіших представників постмодернізму в літературі, якого літературні критики називають “першим письменником третього тисячоліття”, “Шехеризадою XXI сторіччя”. Вже самі назви його творів і підзаголовки до них – романи “Пейзаж, намальований чаєм” (роман для любителів кросвордів), “Остання любов у Константинополі” (Посібник для ворожіння), “Внутрішня сторона вітру” (Роман Клепсидра), п’єса “Вічність і ще один день
Вона насичена поетичними метафоричними образами, загадками. У ній автор запрошує читача стати учасником творчого процесу. Цій новелі Павич недарма дав підзаголовок “Новела для комп’ютера і теслярської циркуля”.
Незвичайний твір сербського письменника може стати яскравим прикладом боротьби за читача і втілює в собі досить нестандартні, але достатньо ефективні засоби.
Чому такі, на перший
Але в насиченій метафоричним змістом новелі він разом з тим є символом вимірювання життєвого шляху героїв і вказує вибір напрямку цього шляху.
Саме за допомогою теслярської циркуля героїня новели Атилія Ніколич фон Рудна знайшла дорогу до храму Введення, який для неї збудував зодчий Йован Ліствичник. Хоча без внутрішньої духовної роботи, без серцевої доброти, без душевної чуйності їй навряд чи став би в пригоді цей інструмент. Шляхетний пан Ніколич фон Рудний замовив двом зодчим, двом Йованам, будівництво палацу і храму для своєї юної доньки Атилії. Дівчину відрізняло своє незвичне світосприйняття.
Квіти під своїм вікном вона поливала музикантом. Йовану Дамаскину, якого батько найняв побудувати палац, Атилія сказала, що бажає, щоб той палац був схожий на любовну переписку. Вона вважала, що будинок і є листування будівельника з жителями. Воно може бути діловим або ж схожим на листування господаря з невільником чи полоненого з його наглядачем.
Атилія добре відчувала, що серцем управляє любов.
Йован на прізвисько Ліствичник, мав побудувати храм для Атилії. У намічений термін він приніс креслення храму, але, на бажання замовника, креслень було на три храму. Зодчий пояснив, що зелений храм буде будуватися з самшиту під вікнами Ніколича, жовтий – зводитися з каменю над Тисою, а фіолетове креслення – це таємниця, “яка розкриється лише під кінець будівництва. Так як без таємниці немає вдалої будівлі, як немає і справжнього храму без дива “. Як з’ясувалося згодом, фіолетовий храм – це був храм духовності, від нього залежало зростання самшитового і кам’яного храмів.
Коли фон Рудний завинив перед кимось: “шматок з рота у когось вирвав” – перестав рости самшитовий храм під вікнами, припинилося будівництво кам’яного храму над Тисою. Тільки щире покаяння і спокути гріхів могли їх відродити, але фон Рудний і не збирався цього робити. Він навіть відмовився розрахуватися з будівельниками за вже зроблену роботу.
Проте, за однією з версій фіналу новели донька шляхетного пана, відчуваючи муки сумління за батьківські гріхи, заплатила Йовану за роботу на будівництві. І сталося диво: самшитовий храм знову став рости, а юній Ніколич фон Рудній вдалося розгадати послання Дамаскина. Вона поїхала в Темиш-Вара. Там їй показали дорогу до щойно побудованому храму Введення, який належав їй, а священик вручив їй подарунок від двох Йованів – дві обручки з насіченою на внутрішній стороні буквою “А”.
Висновок, який напрошується після прочитання твору, полягає в тому, що матеріальний світ віддзеркалює світ духовний, що всі події, які відбуваються у зовнішньому житті людини, залежать від чистоти її помислів, а шлях до храму лежить через щире покаяння і спокутування гріхів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)