Чи жартував поет, коли писав: “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…”?
У збірці віршів Б. І. Антонича “Зелена євангелія” чимало рядків, у яких поет порівнює себе з тваринним і рослинним світом рідного краю: “Антонич теж звіря сумне і кучеряве”, “…росте Антонич і росте трава”, “Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…” В поезії “До гордої рослини, цебто до себе самого” автор пише:
Мов мідь живу, наснажує рослини
Електрика зеленої землі,
Але і ти – рослино горда, що
Співаєш це, незнаючи пощо,
Колись, мов пень, подолана від тлі,
Покотишся землі на груди сині.
Він
Природа дає життя і рослинам, і тваринам, і людям, з неї вони виростають і до неї повертаються, завершивши свій земний шлях. Б.-1. Антонич змальовує природу й людину в єдності, взаємозалежності.
Його поетична свідомість органічно злилася з природою, і це знаходить свій вияв у художньому ладі творів. Автор і в минулому, і в сучасному бачить себе і весь рід людський як маленький атом землі, природи:
Овес, метелики і присяги коханців.
Весна закрутить хмільно веретена травня.
Лисиці, куни і дівчата
Виходять мити очі в буйнолозих плавнях.
Ще в першій збірці поезій “Привітання життя” Б.-І. Антонич здекларував суть свого світорозуміння: “Я – закоханий в житті поганин”. І не зраджував йому ніколи, навіть тоді, коли творив узагальнений образ міста-монстра (книга віршів “Ротації”), протиставляючи йому природу, животворні соки, нуртуючу енергію рідної землі. Поет, не спираючись на закони природничих наук, творить свою власну художню натурфілософію. її вузлові поняття – дочасність, сонце, буяння життя.
Б.-І. Антонич спостережливим поглядом художника помічає найдрібніші деталі, найменші штрихи у вічній мінливості природи, намагається збагнути їхню сутність. Так само хвилює його питання про місце людини в незмінному колобігу всього земного, про її пракорені:
Вернувся я, де вільхи й риби.
Де м’ята, іви, де квітчасті стіни:
І знов цілую чорні скиби.
Припавши перед сонцем на коліна.
Творчість, що стала засобом самореалізації поета, він ставить на друге місце після матері-землі в уже згадуваному вірші “До гордої рослини, цебто до себе самого”, в якому поєднуються роздуми про сенс людського існування й сутність мистецтва. Подібне перехрещення образної концепції світу як храму природи і розуміння художніх традицій знаходимо в поезії “Вишні”:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Моя країно зоряна, біблійна й пишна,
Квітчаста батьківщино вишні й соловейка!
Де вечори з євангелії, де світанки,
Де небо сонцем привалило білі села,
Цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,
Як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.
В основі цього вірша – свідомі ремінісценції з відомої пейзажної мініатюри Т. Шевченка “Садок вишневий коло хати…” Але Кобзареві образи Б.-І. Антонич трактує дуже своєрідно. Тут і ототожнення героя з хрущем, отже, з природою, і згадки про вишні й соловейка як прикметні риси рідної землі, а також як джерело натхнення для митця. Поет стверджує думку про органічність літературної спадкоємності, естафети. Це явище природне, як звітування вишні, пісні солов’я, як світанки.
Сам В.-І. Антонич розтлумачив свій твір так: “Вірш “Вишні”… висловлює зв’язок поета з традицією нашої національної поезії, а зокрема з шевченківською традицією. У цій традиції поет почуває себе одним дрібним тоном (малим хрущем), але зате врослим у неї глибоко й органічно, наче б сягав корінням ще шевченківських часів”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)