Чому конфлікт п’єси М. Куліша “Мина Мазайло” називають “філологічним”?
Уже з перших реплік героїв комедії М. Куліша “Мина Мазайло” читачеві (чи глядачеві) зрозумілі зав’язка твору, його конфлікт: Мина Мазайло хоче змінити прізвище і шукає собі вчительку, яка б навчила його правильно говорити “по-руському”, а син Мокій, навпаки, мріє доповнити прізвище словом Квач. Оскільки дія в п’єсі відбувається у 20-х роках, то всі її герої причетні до процесу українізації, що відбувався в той час. Через ставлення до цього факту суспільного життя розкриваються їхні характери, погляди, духовний світ.
Сюжет твору
Це перші експозиційні штрихи до стосунків Мокія та Улі, які й надалі розвиватимуться під знаком “укрмови”. Молодий Мазайло переконує дівчину, що, оскільки у неї і прізвище
– І знаєш, “дружина” – це краще, як “жінка” або “супруга”, бо “жінка” – то означає “рождающая”, “супруга” ж по – вкраїнському – “пара волів”, а “дружина”… Ось послухай: рекомендую – моя дружина, або: моя ти дружинонько”.
Сюжетна лінія Мокій – Уля багата подібними міркуваннями: про тридцять синонімів до слова “говорити” як незаперечний доказ багатства української мови; про перше побачення (адже діалог між молодими вівся теж на філологічну тему); про розшукану Улею етнографічну працю Чубинського. Але своєї гостроти й виразності “філологічний” конфлікт досягає у стосунках Мокія і батька. Під час “диспуту” до них приєднуються тьотя Мотя, дядько Тарас, комсомольці, і кожен з них має свою власну позицію щодо українізації чи русифікації.
Незважаючи на різноманітність думок, перед нами постає узагальнений образ обивателя в його безглуздій войовничості, нікчемності та поверховості. Забуваються національне коріння, національні традиції, зраджуються рідна мова, культура. Натомість з’являються теорії про всесвітню трудову комуну, в якій прізвища замінять номери: “наприклад: товариш нумер 35-51” або ж “поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища”. Так мислить і живе радянська людина.
Драматург засобами шаржу та гротеску висміює новітніх “міщан у дворянстві”. І не останню роль у цьому відіграють діалоги на філологічні теми, наприклад, розучування російського вірша “Сінокос” Миною Мазайлом та вчителькою “правільних проі зношеній” Бароновою-Козино й українського “Під горою над криницею” Мокієм та Улею. М. Куліш у комедії “Мина Мазайло” щедро використовує засіб паралельної дії, оцінки, часто з філологічним підтекстом. Так, тьотя Мотя обурена, що на будівлі вокзалу написано українською “Харків”: “…навіщо ви нам іспортілі город?”. А дядько Тарас висловлює протилежну думку, що відповідає його поглядам на суспільні явища: “Тільки й слави, що на вокзалі “Харків” написано, її спитаєшся по-нашому, всяке на тебе очі дере…
Всяке тобі штокає, какає,- приступу немає”. По-різному оцінюють герої твору й українізацію. Для Мини Мазайла – це “спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”; для дядька Тараса – спосіб спочатку виявити, а потім знищити усіх українців; для тьоті Моті з Курська – тимчасове явище.
Так через різне ставлення й оцінку “українізації по-більшовицькому” виявляється сутність кожного з персонажів п’єси. Трагікомічність існування штучно створеної радянської людини яскраво виявляється, зокрема, і через “філологічний” конфлікт п’єси.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)