Дитинство запорука майбутнього

Я ще не маю уявлення про те, як буду в майбутньому ставитися до свого дитинства і що воно для мене означатиме на відстані років. Можливо, це тому, що ще не зовсім розлучився з ним, воно ще десь поруч зі мною, блукає десь, зазирає незвіданими казками уві сні, бентежить душу тим, що я дорослішаю, й дитячі Казки вже не викликають у мене якогось неймовірного захоплення, як це було в дитинстві. Але вже нині, слухаючи дорослих, у мене виникли певні й дуже чіткі міркування.

Не можна однозначно стверджувати, що до спогадів про дитинство можна повертатися

щоразу, тому що це – туга за старим, причетність до рідної землі чи синівський обов’язок. Інколи це бувають взаємопов’язані речі. Моя мама, наприклад, яка виросла в селі, завжди згадує з ніжністю про своє дитинство, і я розумію, що в цих спогадах відчувається причетність до рідної землі, де вона виросла. Уже кілька десятиліть ми живемо у великому місті, але вона все одно продовжує цікавитися справами своєї рідної Полтавщини. Із її дитинства до нашого дитинства передався звичай звертатися до батьків на “ви”, хоча мої ровесники інколи скептично ставляться до такого звертання, коли я, наприклад, кажу: “Мама
казали…”. Але я поважаю цю традицію, мені вона подобається. Навіть уявити не можу, щоб до мами чи тата звернутися на “ти”, це було б нешанобливо.

Ввічливе “ви” до незнайомих чи старших людей – це зовсім не те “ви”, із яким звертаєшся до мами чи тата.

Бути причетним до землі, до історії своєї країни – це і є той синівський обов’язок кожної молодої людигіи. Мені здається, що і тато, і мама у своїх спогадах про дитинство черпають якісь животворні сили для нинішнього життя. Це – живлюще джерело, яке ніколи не пересихає, не замулюється і дає наснагу на подальше життя, аби бути переданим наступному поколінню. Та, на жаль, ми всі знаємо, що в деяких дітей є такі спогади, до яких повертатися вони не хочуть ні за яких обставин.

Бо ці спогади – суцільне знущання. Спогади приниження, нелюбові, бруду. Де спогади про найбільше горе у своєму житті.

Але як би то не було, дитинство – і це точка відліку для майбутнього. Хтось продовжує будувати своє життя, спираючись на предків, а дехто починає із самого початку. Яким би не було дитинство, до нього слід повертатися, щоб зрозуміти, наскільки воно було успішним: або ти чогось досяг, або ж тобі довелося долати труднощі.

Наразі ніхто вже не сумнівається в народній мудрості: роби добро – і воно до тебе повернеться сторицею. Людина приходить у цей світ доброю, бо, як сказано в Біблії, – “Бог створив людину за образом і подобою своєю”. А що таке Бог? Далі читаємо: “Бог є любов”.

То як же від любові може бути щось недобре, щось таке, що суперечить природі людській. Доречне питання: а звідки ж беруться тоді черстві, бездушні люди, чому чиняться страшні злочини?. Адже ті ж самі злочинці теж народилися добрими немовлятами, вони ж не відали, ким вони стануть, і їх же народжували матері, а не якісь нелюдські істоти.

Важко відповісти однозначно на це питання. Я спробую викласти свою думку. З нею, напевно, погодяться навіть ті, хто вважає себе атеїстом і не сприймає Божі прописи або дуже скептично ставиться до будь-яких думок із цього приводу.

Дитя підростає, пізнає світ, а він не завжди прихильний до дитини, адже буває, що дитина рано стає сиротою або ще гірше – батьків позбавляють прав виховувати власних дітей. Дитина опиняється в скруті. Тяжко таким, але вони не позбавлені можливості влаштувати своє Майбутнє якнайкращим чином. Саме в дорослому віці людина робить свідомий вибір, якою їй бути. Проблема вибору постає ще з часів Гетсиманського саду, коли Бог заборонив людям куштувати плоди.

Вони були покарані за це, особливо жінки. Та саме з того часу тягнеться за людиною цей момент: бути такою чи такою, чинити так чи інакше. Усе виходить якнайкращим чином тоді, коли людина знаходить у своєму серці оте Боже начало (бо Бог – це любов) і діє відповідно до цього. Про таку людину кажуть: це добра людина. Коли ж власне “я” застить увесь світ, у людини прокидається темна сила – гординя, і тоді вже годі сподіватися чогось доброго – вона буде сваритися, злитися, когось ненавидітиме, комусь дорікатиме й головним винуватцем буде всенький світ, тільки не він сам.

Старі як світ мудрі слова Володимира Мономаха слід писати величезними літерами замість реклами пива чи автомобілів. Щоб кожний читав і думав над прочитаним. Ось вони: “Ніколи не майте гордощів у своєму серці і в розумі, а скажіть: сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми. Старих, шануйте, як батька, а молодих, яко братів…”

Між Володимиром Мономахом і Матір’ю Терезою відстань у цілі століття. Але вони поруч, бо їхніми вчинками керувало єдине бажання – зробити цей світ добрим, а значить – красивим, як красивими бувають люди у своєму духовному злеті, душевних поривах. Врешті, кожного разу, який би випадок з історії ми не брали, перемагає конструктивна доброта, яка спрямована на творчість, на гармонійний розвиток, власне, самої цивілізації.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Дитинство запорука майбутнього