Дівчина з легенди (за історичним романом Ліни Костенко “Маруся Чурай”)
Дівчина з легенди (за історичним романом Ліни Костенко “Маруся Чурай”)
Ця дівчина не просто так,
Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня.
Це – душа.
/ Л. Костенко /
Скільки їх, талановитих, відданих українському народові, дівчат народила Україна! Вдячний їм наш, щедрий на мудре слово народ, оспі-вав у піснях, думах, легендах. А найталановитіші поети, письменники опоетизували їхню неповторну долю у своїх творах.
Тож захоплює у свої обійми міцно, щиро і щедро поезія неповторної Ліни Костенко. А особливо її роман “Маруся
Маруся. Дівчина з легенди чи історична постать? До цього часу достовірних доказів так і немає.
Але в народі розповідають, переспівують долю цієї дівчини, що мала незвичайний голос і здібності створювати і співати пісні, але ж і життя її незвичайне! Чуйна душа Ліни Костенко не могла
Думи, які виринають у пам’яті Марусі, нею ж сприймаються, як власна біографія. Адже кобзар співав про страту “орлика Чурая”, про батька, який “… пішов у смерть – і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є”. Ліні Костенко вдалося створити пряму проекцію долі батька на долю страдниці Марусі.
Піснярка шукає і знаходить у собі сили вистояти. А переспів оскарження, викладений в гетьманському універсалі, привезений Іваном Іскрою у трагічні хвилини вироку – страти Марусі Чурай, свідчить, що:
Лише в піснях вогонь отой
Пашить.
Таку співачку покарать
На горло, –
То це ж не що, а пісню
Задушить!
Виявляється, що захищати свою людську гідність Марусі було надзвичайно, неймовірно важко, та все одно легше, ніж беззахисне жіноче серце. Бо кожний, хто любив, знає, що найчорніший антипод кохання – не смерть, а зрада. В чому “хвороба” Гриця?
Ліна Костенко – тонкий психолог, а тому намагається розкривати, пояснювати трагедію Марусі через подробиці психологічних характеристик усіх персонажів, намагається розплутати генетичний код двох родів – Чураїв і Бобренків. Розв’язує проблему, як же сталося так, що одна Бобренчиха заворожила і звела на ніщо двох таких могутніх козаків – батька і сина. Соціальні коріння, робить авторка висновок, належать до вічних, як любов і смерть. І сьогодні, коли настав час великих зрушень, міграція населення призвела до набуття нових гнізд на нових місцях, коли деяких молодих людей блакить кахлю у ванній хвилює більше від блакиті неба, пафос Ліни Костенко звучить однозначно: не топіть свою безсмертну душу в багні споживацтва. А головна героїня Маруся з болем душевним промовляє:
Моя любов чолом торкалась неба,
А Гриць ходив ногами по землі.
Як і авторка, ми на боці Марусі, вона визнана невинною у смерті Гриця, вона перетліла душею, але у хвилини відчаю, всупереч усьому, твердила: “… невірного, брехливого, чужого, огидного, – а я ж його люблю!” І як голос самого серця:
Хоч би мені хто жменьку землі з могили його приніс
Натертися проти серця… може б трохи полегшало…
Мудрість жіночого серця підказала Л. Костенко кінцівку роману, драматичну і до болю реалістичну, що хоч криком кричи, та усвідомлюєш – правда! Прощання з Іваном, виступ Полтавського полку, і знову звучать невмирущі пісні Марусі, що линуть над корогвами, вершниками – висока хвиля звучання, і раптом – емоційно-ліричний зойк, жалісливе благання:
Дівчата вчора берегом ішли, –
Та й заспівали “Ой не ходи, Грицю”.
А я стояла… Що ж мені кричати?..
Які мені сказати їм слова?..
Дівчаточка, дівчатонька, дівчата!
Цю не співайте, я іще жива.
Ось така, високопатетична, а часом надто розумна, чарує нас своєю красою дівчина з легенди Маруся Чурай, якій судилося жити вічно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)