Драч Іван Федорович Дід Любимененепокинь


Зачучверілий. Запліснявілий. На хазяйстві одна коза, І та на нього покрикує, А худюща – сама сльоза.

Тримає на збитому прикорні Дідову горду планиду, Тримає планету на прикорні, Тільки не подає виду.

Чого він по ночах нипає, Тиняється все по узліссі, Горобець у нього ночує, За всім назирає у стрісі, Собака був, розрахувався, Перейшов на тверду зарплату, Горобець-молодець доглядає І козу, і діда, і хату.

Дід дивні трави назбирує, Де правду кують зозулі, Там вони родять зозулинець, Великий такий, на півдулі. Того й наука не відає, Як зозулі

зозулинець родять, По те по зозулине зіллячко Вночі молодиці приходять.

Щоб не назирила Текля, Язиката така просторіка, Беру ж таки не для кума, А для свого ж беру чоловіка. Дід корінця трохи вділить, Трохи-таки прибреше, До нього, дивись, опівночі Вже з піврайону чеше.

А вчора бачила Ганьку, Оту, що вийшла за прокурора, Їй-бо, несла цілу баньку, Казала мені, що хвора. Вона ще своєю спідницею П’ятьох пужарних накриє, А він уже, кажуть, підтоптаний, “Харковом” голову бриє.

А дід щось товче у ступці, Розводить на первакові, Можна й на чистому спирті, Де там – на буряковій. Кажуть, Онассіс дізнався був, Заслав

сюди агентуру, Та дід йому, хитра бісота, Підсунув не ту мікстуру.

Чим підірвав у корені Одну стратегічну нараду. Дід вже пускає бісики, Любисточок тре на церату: – Якби Жакеліпа приїхала – Вділив би для молодиці, А тому – то дідька лисого, Не варт він моєї гузниці!

Вночі коло нашого діда Машини дирчать півроку. Напитувачі здалеку Були, кажуть, з Владивостока, Хотіли зозулинець виміняти На, як його, – на женьшеня, Та дід їм півпальця здачі – Мала, каже, у вас кишеня.

Той дід тільки зверху пліснявий А так – багатий до сказу. Не одну, кажуть, книжку має І на хату, й на ощадкасу. Не одна уже б молодиця І козу б його подоїла, Та тільки йому й горобцеві Бабота ота без діла.

Бо там, аж на тому березі, Бо там, аж на тому боці, Живе кума його Текля І діда не має ні в оці, Не те що в своєму серці, А навіть і не в печінці, Як би ото вже годилося Вічній сварливій жінці.

Вона три весілля справила – Три рази була овдовіла. У неї дітей і внуків, Що пряжі у мотовила. У кого бучні весілля, У кого тяжкі похмілля – Нічого не помагає Чортове приворот-зілля!

Дід три війни з-за неї Був конюхом на батареї, Дід, було, так під’їхав, Аж трісли попруги і шлеї, Вона ж розбила макітру, І плюнула проти вітру, І, як гранату, шпурнула Його сватацьку півлітру.

Землю змагають грози. Шугають атомні птиці. До смерті уже три чисниці, А дід все грозить молодиці: – їй-богу, уже не витримаю, Підсиплю їй чемериці! За що ж це я через тебе Ні разу весь вік не женився, За що ж це я через тебе Увесь на зозулинець звівся! –

Падають в приворот-зілля Сльози тяжкі старечі, Сльозами найкраще розводити Зілля оте, до речі!.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Драч Іван Федорович Дід Любимененепокинь