Драматургія А. С. Пушкіна

Однієї із чудових особливостей літературної справи Пушкіна є виняткова розмаїтість і різнобічність його Творчості, найширше охоплення їм всіх можливих пологів, видів, форм національного мистецтва слова, найбільшим творцем якого він у нас і став. І у всіх цих видах і формах Пушкін виявив дивні зразки світової художньої творчості, здатні витримати будь-яке випробування часом.

Гранично дозрів, розгорнувся у всю свою міць геній Пушкіна в таких фундаментальних утворах, як роман у віршах “Євгеній Онєгін”, народна трагедія ” Борис Годунов

” (сам Пушкін по праву називав їх своїми подвигами), “Маленькі трагедії”.

У колі історичних роздумів Пушкіна одне із провідних місць займають долі російських націй, російської національної держави. Найбільше безпосередньо проблема народу, його ролі в історії, його історичних доль ставиться Пушкиньцч у трагедії “Борис Годунов”.

” Історія народу належить поетові”, – затверджував у ту пору Пушкін. І у своїй трагедії він підходить до історії саме як поет, прагнучи пожвавити неї, розгорнути яскраву й повнокровну картину минулого людей і подій давно минулих днів. У той же час він наполегливо

й послідовно намагається “воскресити минуле століття у всій його істині”. У результаті був створений добуток найвищою мірою своєрідне й у своєму роді єдине: незрівнянне по своїй художній силі й разом з тим майже зовсім позбавлене художнього вимислу.

Завданням, поставленим перед собою поетом, ніяк не відповідали традиційні форми драматургії класицизму. Замість запропонованих поетикою класицизму двадцяти чотирьох годин дія “Бориса Годуно ва” охоплює період у сім із зайвим років. Відкинуто принцип “єдності місця”: дія трагедії розгортається з незвичайної калей-доскопичностью – переходить із палацу на площу, з монастирської келії в корчму, з палат патріарха – на поля боїв, навіть переноситься з однієї країни в іншу – з Росії в Польщу.

Це дозволяє поетові виявити сховані пружини історичних подій. Те, що відбувається в палаці, пояснюється тим, що відбувається в боярських хоромах, а останнє обумовлено тим, що діється на плота ш.

В “Борисі Годунове”, що не має центральної любовної інтриги, обов’язкової для поетики класицизму, величезна кількість (біля шістдесятьох) діючих осіб, представників всіх шарів тодішнього суспільства. Всупереч традиціям тут немає й головного героя. Трагедія називається ім’ям пануючи Бориса, але вона не тільки не кінчається його смертю, але й фігурує він усього лише в шести сценах із двадцяти трьох.

Вся строката й багатолика Русь епохи “багатьох заколотів” проходить перед нами в живий і що рухається, шумливої, що хвилюється, “як море-окиян”, повних подій панорамі. Русь кінця XVI – початку XVII століття і є головною діючою особою, свого роду колективним героєм пушкінської трагедії.

По-шекспировски “вільно й широко”, майстерно користуючись засобами мовної характеристики, ліпить Пушкін людські характери – у цьому з особливою силою позначається його новий художньо-реалістичний метод. Борис Годунов – аж ніяк не традиційне амплуа класичного “лиходія”: він не тільки “царевбивця”, через кров Димитрия пришедший до влади, але й розумний правитель, і люблячий батько, і втомлений, що відчуває себе глибоко нещасним людина. З такою же розмаїтістю, багатосторонністю розроблений образ його супротивника – Самозванця, різко конфронтуючий штампованому “лиходієві” із трагедії “Димитрий Самозванець” А. Сумарокова.

Пушкіна малює характери Бориса й Самозванця, як і взагалі всіх персонажів трагедії, у тісному й безпосередньому зв’язку з духом і особливостями історичної епохи. Історичність характерів, що сполучається із психологічною правдою, становить одне з основних і істотних властивостей реалізму Пушкіна в “Борисі Годунове”.

У викладі історичних подій поет в основному випливав за “Історією Держави Російського” Карамзина. З її взяв він майже весь фактичний матеріал, у нього ж запозичив недоведену версію про вбивство царевича Димитрия за наказом Бориса. Однак, випливаючи Карамзину “у світлому розвитку подій”, Пушкін рішуче відкинув перейняту консерватизмом і монархічним духом загальну схему його “Історії…”.

У пушкінській трагедії каяття совісті пануючи-злочинця – не головне; у ній показаний “мирський суд” над Борисом – суд історії, причому вбивство Димитрия грає, по суті, другорядну роль, а поява Самозванця – усього лише останній поштовх, що дав можливість вирватися назовні ворожим цареві Борисові соціально-історичним силам. Не двобій між Борисом і Самозванцем, а саме боротьба соціальних сил становить щирий предмет основного конфлікту пушкінської трагедії.

Істотною частиною його є боротьба родовитого боярства з Борисом, у якій беруть активну участь і предки самого поета – “рід Пушкіних заколотний”. Але цим соціальний зміст трагедії аж ніяк не вичерпується. Борис Годунов, що розтрощував стародавнє боярство, був разом з тим і царем-кріпосником.

Саме цим пояснюється глибока недовіра й нелюбов народу до Бориса, на що й розраховують у боротьбі з ним заколотні бояри. І от у трагедію Пушкіна включається головна соціальна сила, що має вирішальне значення, – “думка народне”.

Мысл. ь ця становить один з найважливіших філолофсько-історичних тез Пушкіна, зв’язаних – нехай підспудно – з його роздумами про долю перевороту, подготовлявшегося декабристами у відриві від широких народних мас. З особливою виразністю позначається це у фіналі трагедії, що завершується знаменитою фразою: “Народ мовчить”. У цьому “безмовності” укладена вся подальша доля Самозванця.

Поки народ був на його стороні, він, випадний чернець, “зірвав порфіру” з могутнього московського царя; оскільки народ від нього відвернувся, його чекають швидке скинення й безславна загибель. Те, що Пушкін виносить свій вирок ім’ям суду народного, є самою чудовою рисою його історичної трагедії, що дійсно не тільки по своєму зовсім новому драматургічному ладі, але й по ідейному змісті може бути названа трагедією народної.

Народна трагедія “Борис Годунов” є разом з тим і трагедією народу. Тільки завдяки “думці народному”, народній підтримці супротивникам Бориса вдалося його здолати, але самому народу від цього не полегшало. Його перемога була повністю узурпована боярами, які знову, як і в перших сценах трагедії, владно виступають на передній план, розпоряджаються, діють, велять.

Але явно вороже “безмовність” народу як би свідчить, що так буде не завжди. Сьогодні народ ще тільки “мовчить”, але завтра він може заговорити, і тоді горі тому, проти кого він підніме свій голос. У безмовності народу – не тільки доля Самозванця, у ньому затаєний грізний гул прийдешніх селянських повстань під предводительством Болотникова, Разіна, Пугачова.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Драматургія А. С. Пушкіна