ДУХ У ПЛЯШЦІ – Грімм Якоб і Вільгельм
ДУХ У ПЛЯШЦІ
Німецька народна казка Жив колись на світі бідний дроворуб, і працював він з ранку до пізньої ночі. Наскладавши нарешті трохи грошей, він сказав своєму синові: – Сину мій, єдина моя дитино, на ці гроші, що я заробив гірким потом, я хочу віддати тебе в науку. Як вивчишся чогось путнього, то й мене годуватимеш на старості, коли я вже не зможу працювати і муситиму сидіти вдома. Пішов юнак у школу і вчився так старанно, так наполегливо, що й учителі пишалися ним, і він довгенько пробув там. Проте до кінця довчитись на міг, бо ті гроші,
Якщо так судилося, то воно, може, для мене й на краще вийде. Якось та житиму. І коли батько знову пішов у ліс рубати дрова на продаж, син сказав: – І я піду, помагатиму вам. – Е, синку, – мовив батько, – важко тобі буде, ти ж не звик до такої роботи. Та й сокира в мене лиш одна, а другої катма за що купити. – А ви сходіть до сусіди, – відказав син, – позичте
Батько позичив у сусіди сокиру, і назавтра, вранці-рано, пішли обидва в ліс. Син ревно допомагав батькові, працював бадьоро й завзято. А коли сонечко аж над головою стало, батько сказав: – Треба відпочити й підобідати, то потім робота піде ще краще. Син узяв свій кусень хліба й сказав: – Ви, тату, відпочивайте, а я не втомився, піду трохи в лісі погуляю, пошукаю пташиних гнізд. – От уже невсидющий, чого б я ото бігав! Ти ж так натомився, що потім і сокири не піднімеш.
Сиди краще біля мене й відпочивай. Але син пішов-таки в ліс, з’їв свій хліб, повеселішав і почав шукати в кущах птишиних гнізд. Так ходив сюди-туди, поки врешті натрапив на величезного страховинного дуба, якому, напевно, було вже кількасот років; його, мабуть, і п’ять чоловік не обійняло б. Юнак став, подивився на дуба й подумав: “Тут, напевно, не один птах змостив собі гніздо”. Аж раптом йому почувся людський голос. Він прислухався – і справді якийсь приглушений голос благає: – Випусти мене, випусти мене!
Він озирнувся навколо, але не помітив нікого, та й голос ішов неначе з-під землі. Тоді він гукнув: – Де ж ти? Голос відповів: – Отут, між корінням дуба.
Випусти мене, випусти! Хлопець почав шпортатися під дубом та шукати між корінням, аж поки в невеликій нірці знайшов скляну пляшку. Він узяв її в руки, подивився проти світла і побачив там немов якесь жабеня, що стрибало всередині вгору-вниз. – Випусти мене, випусти, – знову почало воно благати, і хлопчина, не думаючи ні про що лихе, відіткнув пляшку.
Раптом звідтіль вирвався злий дух, на очах став заввишки з півдуба, під яким стояв хлопець. – А знаєш, – крикнув велетень моторошним голосом, – яка нагорода чекає тебе за те, що ти мене випустив? – Ні, звідкіль же мені знати, – відповів безстрашно хлопець. – Ну, то я тобі скажу, – проревів велетень, – я скручу тобі в’язи! – Якби ти мені сказав це раніше, – мовив хлопець, – то я б не випустив тебе. Але перш ніж ти мені скрутиш голову, слід би й мене спитатись, чи я згоден. – Ет, ще я тебе питатиму! – зареготав велетень. – Що заробив, від того не втечеш. Ти гадаєш, це була мені велика милість, що я просидів так довго в пляшці?
Ні, це була мені кара. Я могутній Меркурій, і хто мене звільнить, тому я мушу скрутити в’язи. – Стривай, – відповів хлопець, – не дуже квапся! Спершу я повинен упевнитись, чи ти справді міг уміститися в такій маленькій пляшці, себто чи ти справжній дух.
Якщо влізеш назад, то я повірю, що ти таки справді дух, і тоді роби зі мною, що хочеш. Велетень відповів бундючно: – Це мені заіграшки,- згорбився, зіщулився і став такий тонкий та маленький, як і був раніше, а тоді прослизнув крізь шийку в пляшку. Та щойно проліз він туди, як хлопець швиденько заткнув пляшку й кинув між дубове коріння, де вона досі лежала.
Отак дух пошився в дурні. Хлопець хотів уже вертатися до батька, але дух жалісно заскиглив: – Ох, випусти мене, випусти мене! – Ні, – відповів хлопець, – як ти мене за першим разом хотів убити, то, вдруге спіймавши, я вже тебе не випущу. – Якщо ти мене випустиш, – скрикнув дух, – я дам тобі стільки, що на ціле життя вистачить. – Ні, – сказав хлопець, – ти мене обдуриш, як і першого разу. – Ти прогадаєш своє щастя, – сказав дух. – Я не тільки не заподію тобі лихого, а навпаки, щедро винагороджу тебе. Хлопець подумав: “А що, як ризикнути?
Може, він додержить слова і не заподіє мені лихого”. Він відіткнув пляшку, дух вирвався звідтіль, як і перше, почав рости і вмить зробився велетнем. – Ось тобі твоя нагорода, – і він подав хлопцеві невеликий клаптик полотна, схожого на пластир. – Як потреш одним краєм будь-яку рану, – пояснив дух,- то вона вмить загоїться, а як другим краєм потреш сталь чи залізо – все це обернеться в срібло. – Треба спершу випробувати, – сказав хлопець, підійшов до дерева, цюкнув сокирою по корі й потер те місце одним краєм клаптика. Кора вмить зрослася – рана загоїлась. – Ну, все правда,- сказав він до велетня,- тепер можемо попрощатись. Дух подякував йому за визволення, а хлопець духові за подарунок – і вернувся до батька. – І де це ти вештаєшся? – сказав той.- А про роботу вже й забув?
Я ж тобі зразу казав, що це робота не для твоїх рук. – Не сердьтеся, тату, я своє надолужу. – Аякже, надолужиш, – буркнув сердито батько, – нікуди це не годиться. – Ось дивіться, тату, як рубону оце дерево, то тільки затріскотить. – Він узяв свою шматинку, потер нею сокиру, замахнувся щосили і вдарив по дереву, але сокира стала вже не сталева, а срібна, отож лезо враз погнулося. – Ой, тату, гляньте-но, що це за сокиру ви мені дали? Вона ж зовсім погнулась. Батько злякався і забідкався: – Ох, що ж ти наробив! Тепер мені доведеться платити за сокиру, а звідкіль?
Ось яка користь із твоєї роботи! – Не сердьтесь, – відповів син, – за сокиру я сам заплачу. – Чим же ти заплатиш, дурню, – сказав батько. – В тебе ж нема ні грошика свого. В голові твоїй самі школярські викрутаси, а дрова рубати ти не тямиш. Та через хвильку син сказав: – Тату, я вже не можу працювати, кінчаймо та ходімо додому. – Аякже, – відповів батько,- гадаєш, що й я сидітиму згорнувши руки, як ти? Я ще мушу попрацювати, а ти біжи додому. – Тату, я ж уперше тут у лісі й сам не втраплю, ходімо разом. Батько вже пересердився, і вони вдвох пішли додому.
А дорогою старий сказав синові: – Іди продай зіпсовану сокиру, та не продешеви; а решту я мушу заробити, щоб заплатити сусіді. Син узяв сокиру і поніс у місто до одного золотаря. Той випробував її, зважив і сказав: – Вона коштує чотириста талярів. У мене стільки готових грошей нема. – Дайте мені скільки маєте, а решту віддасте потім. Золотар дав йому триста талярів, а сто лишився винний.
Хлопець вернувся додому й каже батькові: – Тату, в мене є гроші, йдіть до сусіди й спитайте, скільки він хоче за сокиру. – Я й так знаю, – відповів батько. – Один таляр і шість грошів. – Ну, то дайте йому два таляри й дванадцять грошів. Це вдвічі більше – мабуть, вистачить із нього. Дивіться, грошей у мене повні кишені, – і дав батькові сто талярів: – Тепер вам нічого не бракуватиме, живіть і не тужіть. – Лишенько! – вигукнув старий. – Звідкіль це в тебе таке багатство? Тоді син і розповів йому, що з ним трапилося в лісі і як йому пощастило добути багатство.
З такими грішми він знову пішов до школи доучуватись, а володіючи чудодійною шматинкою, міг вилікувати всяку рану й прославився на весь світ як лікар.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)