Джакомо Леопарді Поезії
Джакомо Леопарді Поезії Перекладач: Михайло Орест Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади – К.: Основи, 1995
Вечір після свята Ясна і кротка ніч, не дише вітер; Спокійне сяйво місяця лягло На кожен дах і сад – і вдалині
Розкрило кожну гору. Заніміли Дороги всі, о пані, і від вікон Спливає скудне світло ламп нічних. В своїх покоях тихих ти лежиш,
Пойнята добрим сном; турбота жадна Тебе не мучить – і не знаєш ти, Яку ти рану завдала мені. Ти спиш,- а я хотів би небо це, Таке зичливе з вигляду, вітати,
I древню, всемогутню
I блиск твоїх очей – він слізний буде”. Цей день був святом. По його розвагах Ти спочиваєш і, можливо, сниш, Скільком подобалася ти і скільки
Подобалось тобі – а я не мислю, Щоб ти мене згадала лиш. Питаюсь, Я падаю, кричу, тремчу.
О дні, Жахливі в віці юному! З дороги Доноситься до мене спів самотній
Ремісника, що по забаві, пізно Вертається в свою убогу хату, I біль моє стискає серце люто
На думку, що минає все на світі Сливе без знаку: ось минуло свято, I вслід за святом будній день
I пориває за собою час Діла людей. Де голос наших предків
Преславних, де держава сильна Риму I зброя, і нестримний гуд, що звучно Котився суходолом і морями?
Скрізь мир і тиша, все земля забрала, I вигасла про все це мова людська. В дитиннім віці ще, коли нам свято
Таке жадане, по його відході Ще довго я на подушці лежав, Сумний, без сну – і пізньої доби Спів, що доносився з доріг нічних
I завмирав поволі вдалині, Стискав мені тим самим болем серце. Безконечне Любив я завжди цей самотній горб I чагарі, які від ока криють
Значну частину обріїв далеких. Коли я тут сиджу, в моїй уяві Встають: безмежний простір, що по той бік
Кущів, надлюдська тиша і найглибший Спокiй – моєму серцю майже страшно. Шум вітру чуючи в чагарнику, Я просторів порівнюю мовчання З цим голосом: я думаю про вічне,
Про час померлий і про час живий, I в звук його вслухаюся. Так тоне
В цій безконечності вся мисль моя, I любо гинути мені в цім морі. До місяця О милий місяцю, мені згадалось, Як рік тому я, повен муки, вийшов
На горб цей, щоб на тебе подивитись: Як і тепер, над лісом ти звисав, Його всього освітлюючи ясно. Але крізь сльози, що тоді мої Обтяжували вії, я побачив
Лице твоє туманним і тремтливим, Бо горе повило моє життя, Як повиває і тепер, і зміни
Не буде, милий місяцю. I все ж В колишній біль мені вертатись любо Сумною думкою і вік його Лічити.
О, як солодко за юні, Коли надія довгу стелить путь, А пам’ять – закоротка, спогадати
Про речі, що в минулім потонули, Хоч горе крушить і триває мука. До себе самого
О серце стомлене, спочинеш ти Навік. Омана вигасла остання, Що в неї вірив я. По ній.
I добре: З оман усіх привабливих не тільки Надія вмерла – вмерло і бажання. Спокою! Досить билось ти.
Ніщо Не варт твоїх ударів, і не гідна Зітхань земля. Гірким І прикрим є життя, Не іншим, і сміття
Наш світ. Стихай. Відбудь
Востаннє розпач. Тільки умирання – I поза ним дарів ніяких інших Нам доля не дала. I я гордую Тобою, о природо, люта сило,
Що на погибель всім пануєш тайно, Всемарносте безмежна! До Сільвії Чи, Сільвіє, спогадуєш ти ще
Своє життя погасле, Коли краса сіяла В твоїх очах, радіючих і бистрих, I на пороги зрілості своєї
Обачно ти ступала? Лунали у кімнатах I по садах, тишинами пойнятих, Твої пісні всякчасні,
Коли, при хатній ти роботі, пильна, Сиділа – і раділа мрії власній Про дні майбутні, золоті і щасні. Так день минав твій.
Травень був надворі, I травень плив пахуче і квітчасто. I залишав я часто Науку милу і поважні книги,
Яким я молодість віддав і часть Себе самого кращу – і з балкона Я прислухався до твоїх пісень, До їх живого звуку, I зір скеровував на бистру руку,
Що полотно старанно вишивала. Погожі небеса я споглядав, Сади і вулиці, всі в сонці, море
I мрійні, дальні гори. Язик не скаже людський, Що в серці відчував я.
О Сільвіє, які солодкі мислі, Які були солодкі сподівання, Як легко вірилося в існування I в долю людську нам!
І як згадаю я про все колишнє, Мене чуття гнітить Гірке і безпотішне,
I давнє горе знов мене болить. Чому, чому, природо, Не держишся того, що обіцяєш? Чому дітей своїх
Обманюєш так тяжко? Зима ще не прибила трав блідих, Як, здолана сухотами, померла Ти, ніжна.
Цвіту юності своєї Не зріла ти; тебе Не приголубила хвала утішна Тут – чорним кучерям твоїм, а там – Твоїм невинним люблячим очам, I з подругами ти не говорила
У свято про кохання. Тож і моє вповання, Солодке, згасло; доля і мені
Відмовила в дарах, Належних рокам молодим. Як сталось, Що відійшла, що відійти могла ти,
О люба подруго моєї юні, Моя, сльозами зрошена, надіє! І що цей світ? Що мають означати Любов і радість, вчинки і події,
Що ми про них так часто розмовляли? І це є жереб людський? Розкрився справжній зміст його – і ти
Упала, бідна,- і здаля рукою Показуєш мені на смерть холодну З могилою нагою.
Спокій після бурі Уже минула буря; Я чую, як радіють птиці; квочка Підносить гострий голос
Посеред вулиці. Понад горою Уже помітно ясноту чудову; Земля свобідна знову,
I синьо зарізьбилася ріка. Радіє кожне серце; там і тут Відроджується гомін
I звичайний денний труд. На небо поглядаючи, в спокої Співаючи, простує ремісник З приладдям у руці в свою майстерню; Води щоб дощової
Набрати, господиня вибігає, I продавця городини, що звик Щодня обходити доми,
Зазовний чути крик. Уже сміється сонце в небесах, I сміх його вже грає на горбах I на домах; розкрились вільно вікна
Балконів і терас – і безтривожні Лунають бубонці здаля: в кареті Знов подались удалеч подорожні. Радіє серце кожне. Чи ти, життя, всякчас
Таке ясне для нас? Чи кожен раз з приємністю такою До праці повертається людина? Береться до нової? О втіхо, ти, що з боязні постала,
Порожня втіхо, плоде Жахів, що відлунали, Що перед ними навіть той тремтів І вмерти не хотів,
Хто повсякчас ненавидів життя! Бо в муці безконечній, Затихлі, похололі, Бліді, здригались люди серед тьми,
Коли метались блискавки і вітер, I падали громи. О ти, природо добра,
Такі твої дарунки, Твоє розкошування Для смертних!
Вся їх бідна втіха в тім, Щоб утекти страждання. Скорботи щедро розсіваєш ти,
Сам з себе виникає біль – і радість, Що з муки часом постає, мов диво, Уже велике щастя. Людський роде,
Богам одвічним любий! Ти щасливий, Коли по муці можеш віддихнути, І ти блажен, коли
Від мук усіх тебе звільняє смерть.





Related posts:
- ЛЕОПАРДІ, Джакомо (1798 – 1837) ЛЕОПАРДІ, Джакомо (Leopardi, Giacomo – 29.06. 1798, Реканаті, пров. Мачерата – 14.06.1837, Неаполь) – італійський поет. Народився в аристократичній сім’ї, котра пишалася рідкісною як на ті часи бібліотекою. Здобув домашню освіту, навчався одержимо, у 17 років він уже був сформованим філологом. Літературною працею займався за покликом серця і для заробітку, позаяк збідніла […]...
- Бесікі Поезії Бесікі Поезії Перекладач: Микола Бажан Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975 О прекрасностанна І О струнка, прекрасностанна, чарівна украй! Неторканні пишні коси ллються, як ручай, Вії, брови, втішні очі обіцяють рай, Уст корали палять душу і дають розмай. Сонцерівна, зорелика, ти мене згадай! II Очі в тебе, […]...
- Зображення любовних взаємин в ессе Дж. Джойса “Джакомо Джойс” Разве можно понять что-нибудь в любви. Джеймс Джойс був одним із засновників європейського модернізму. Його Твори позначені сміливим експериментом з мовою та стилем, засобами зображення внутрішнього світу людини. Яскравим прикладом втілення модерністської поетики письменника стало його психологічне есе “Джакомо Джойс”. З чого починається Кохання? З тремтячого погляду фіолетових зіниць, що жалить пекучою голкою? Зі стукоту […]...
- Джеймс Джойс Джакомо Джойс Джеймс Джойс Джакомо Джойс Переклад Ростислава Доценка Хто? Бліде обличчя в обводі густо пахкого хутра. Рухи сором’язкі й нервові. Вона послуговується лорнетом. Атож. Говорить рвучко. Сміється рвучко. І так само рвучко стріпує повіками. Письмо павутинчасте, подовгасті й витончені літери, в яких тиха зневага й упокореність: молода особа непересічного походження. Мене підносить на легкій хвилі беземоційної […]...
- “Джакомо Джойс” – зразок малої модерністської прози “Джакомо Джойс” – це красива і незвичайна історія кохання. “Очі мої у темряві не бачать нічого, любове моя. Ще. Не треба більше. Темне кохання, темна втома. Не треба більше. Темрява”. Оті короткі називні речення акцентують на почуттях. Вони прикривають і водночас відкривають завісу таїни людських стосунків, таємницю кохання. Кохання в оповіданні Джойса поступово трансформується, і […]...
- Джойс Джеймс Джакомо Джойс (скорочено) Однією з ключових постатей модерністської прози є ірландський письменник Джеймс Джойс. У його психологічному есе “Джакомо Джойс” відобразились автобіографічні мотиви: це був художньо-щоденниковий літопис історії одного кохання, пережитого Джойсом у Трієсті до юної учениці Амалії Поппер. Автор використав у есе характерні риси поетики модерністських творів, у першу чергу, “потоку свідомості” – художнього засобу зображення внутрішнього […]...
- Крістіна Россетті Поезії Крістіна Россетті Поезії Перекладач: Михайло Орест Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади – К.: Основи, 1995 День народження Це серце – наче дзвінкоустий птах, Що в’є гніздо в долині ясноводій; Це серце – наче яблуня, якій Розкішно гнуться віти рясноплоді; Це серце – мушля веселкових барв, Яку нігує море полуденне; О […]...
- Аналіз психології людини в творі “Джакомо Джойс” Твір Д. Джойса “Джакомо Джойс” за жанром – психологічне есе, яке характеризується невеликим об’ємом та індивідуальними думками і враженнями автора з якогось питання. У всіх творах ірландського письменника автор зосереджується на зображенні внутрішнього світу людини, на її думках і почуттях. “Джакомо” написаний у 1914 році й розповідає про події, які відбувалися з самим автором, коли […]...
- Джакомо Кваренги Джакомо Кваренги народився в Італії в 1744 біля Бергамо. Він ріс серед будівель Палладио й знав всі його утвори від першої особи. Показавши певний талант він переїхав у Рим в 1762 році, де він навчався малюванню в Менгса Надзвичайна сепія й чорнильні розробки його побудов, делікатно висували на передній план біле, показуючи чудову майстерність, якій […]...
- КАЗАНОВА, Джованні Джакомо (1725 – 1798) КАЗАНОВА, Джованні Джакомо (Casanova, Giovanni Giacomo – 02.04.1725, Венеція – 04.06.1798, замок Дукс, Богемія) – італійський письменник і мемуарист. Казанова народився в родині акторів у Венеції. Деякий час вивчав юриспруденцію, згодом мав намір стати священиком, але через численні любовні походеньки його виключили з духовної семінарії, і він змушений був найнятися на службу […]...
- Аналіз психології людини в творі Джеймса Джойса “Джакомо Джойс” Твір Д. Джойса “Джакомо Джойс” за жанром – психологічне есе, яке характеризується невеликим об’ємом та індивідуальними думками і враженнями автора з якогось питання. У всіх творах ірландського письменника автор зосереджується на зображенні внутрішнього світу людини, на її думках і почуттях. “Джакомо” написаний у 1914 році й розповідає про події, які відбувалися з самим автором, коли […]...
- Джакомо Джойс (інша версія переказу) (скорочено) – Джойс Джеймс Хто? Бліде обличчя в ореолі пахучих хутр. Рухи її сором’язливі і нервові. Вона дивиться в лорнет. Так: вдих. Сміх. Злет вій. Павутинний померк, видовжені витончені літери, погордливі та покірні: знатна молода особа. Я підіймаюся на легкій хвилі вченої мови: Сведенборг, псевдо-Ареопагіт, Мігель де Молінос, Йоахім Аббас. Хвиля відійшла. Її подруга мурчить віденсько-італійською. Це культура! Високі […]...
- Есе Дж. Джойса “Джакомо Джойс” – шедевр малої модерністської прози Кохання… Найсвітліше і найтаємничіше, найсолодше і найболючіше, сотні разів оспіване і щоразу інше людське почуття. Життя закоханого перебігає в незвичному вимірі. Поруч із дорогою людиною час стрімко збігає. А коли її немає поруч, то линуть, набігаючи один на одного, спогади: “Бліде обличчя в рамці важкого запашного хутра, її руки сором’язливі та нервові”; “високі підбори вистукують […]...
- Біографічні відомості – Джакомо Кваренги Джакомо Кваренги народився в Італії в 1744 біля Бергамо. Він ріс серед будівель Палладио й знав всі його утвори від першої особи Показавши певний талант він переїхав у Рим 1762 року, де він навчався малюванню в Менгса Надзвичайна сепія й чорнильні розробки його побудов, делікатно висували на передній план біле, показуючи чудову майстерність, якій він […]...
- Автобіографічний характер психологічного есе Дж. Джойса “Джакомо Джойс” “Хто? Бліде обличчя в рамці важкого запашного хутра, її рухи сором’язливі та нервові. Вона носить пенсне. Так: коротка мова. Короткий смішок. Коротке кліпання повік” – так починається психологічне есе “Джакомо Джойс” ірландського англомовного письменника Джеймса Джойса. Реальною основою сюжету є пережита закоханість автора у свою ученицю Амалію Поппер. Митець-новатор відмовився від традиційної манери оповіді, віддаючи […]...
- Изображение любовных взаимоотношений в эссе “Джакомо Джойс” Разве можно понять что-нибудь в любви… Булат Окуджава. Джеймс Джойс был одним из основателей европейского модернизма. Его произведения обозначены смелым экспериментом с языком и стилем, средствами изображения внутреннего мира человека. Ярким примером воплощения модернистской поэтики писателя стало его психологическое эссе “Джакомо Джойс”. С чего начинается любовь? С дрожащей точки зрения фиолетовых зрачков, которая жалит жгучей […]...
- История моей жизни (краткое содержание) – Джакомо Казанова Прославленный венецианский авантюрист, чье имя стало нарицательным, был блестящим рассказчиком; постепенно он принялся записывать свои рассказы; записи эти переросли в мемуары. Как всякий истинный искатель приключений, Казакова проводит жизнь в разъездах. Прибыв однажды в Константинополь, он знакомится с почтенным философом Юсуфом и богатым турком Исмаилом. Восхищенный суждениями Казановы, Юсуф предлагает ему перейти в мусульманство, жениться […]...
- Йоганн Вольфганг Гете Поезії в перекладі Миколи Зерова Йоганн Вольфганг Гете Поезії Перекладач: Микола Зеров Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990 Прагнення Хто лише муку зна, муку кохання, Лиш той пізнав до дна моє страждання! Сам я без втіхи й сна смутний блукаю… Хто мене любить, зна, в дальньому краю; Душа моя смутна в огні страждання… Хто […]...
- Емілі Елізабет Дікінсон Поезії Емілі Елізабет Дікінсон Поезії Перекладач: Марія Губко Джерело: З газети: “Літературна Україна”, 13 лютого 2003 р. 133. Вмираючим потрібно небагато: Вода у склянці – спрагу втамувати, Химерних квітів пелюстки чудні, Мов розділові знаки на стіні. Щоб вірний друг, за руку взявши, втішив, І, що, напевно, є найголовніше – Не бачити у ту останню мить, Як […]...
- Інтимна лірика В. Симоненка – потужне крило його поезії “Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної, із ранкових туманів, з небесних октав… ” – це твердження В. Симоненка з прологом до створеного ним чаруючого образу коханої. Найбільше сподобався мені його вірш “Вона прийшла”. Це поезія про перше велике, несміливе кохання, що проникає в душу людини, в її зачарований світ. Кохана з’являлася юнакові тільки в романтичних […]...