Джеймс Джойс Джакомо Джойс
Джеймс Джойс Джакомо Джойс Переклад Ростислава Доценка Хто? Бліде обличчя в обводі густо пахкого хутра.
Рухи сором’язкі й нервові. Вона послуговується лорнетом. Атож. Говорить рвучко.
Сміється рвучко. І так само рвучко стріпує повіками. Письмо павутинчасте, подовгасті й витончені літери, в яких тиха зневага й упокореність: молода особа непересічного походження. Мене підносить на легкій хвилі беземоційної мови: Сведенборг, псевдо-Ареопагіт, Мігель де Молінос, Йоахім Аббас2. Хвиля спадає. Її класна приятелька, вигинаючись гнучким тілом,
Високі підбори глухо поцокують лункими кам’яними сходинками. Зимне повітря в замку, кольчуги на стінах, масивні залізні шоломи над закрутами гвинтових баштових сходів. Легко поцокують підбори, звук високий і глухий. Там хтось унизу – він хотів би поговорити з вами, панно. Вона ніколи не висякує носа.
Манера висловлюватись: чим коротше, тим важливіше. Заокруглена й дозріла: заокруглена різцем внутрішньородових шлюбів і дозріла в тепличній ізольованості своєї раси. Рисове
Квітка, що вона дала моїй доньці. Благенький дарунок, благенька дарувальниця, благеньке синьожильне дитя5. Падуя далеко за морем. Мовчазний середній вік6, ніч, морок історії сплять під місяцем на Piazza delle Erbe7. Місто спить.
З підворіть темних вулиць очі повій виловлюють блудолюбів. Cinque servizi per cinque franchi8. Темна хвиля чуття, ще, і ще, і ще.
Мій зір померк у мороці, померк, Померк у мороці, любове. Ще раз. Годі вже.
Темна любов, темна жага. Годі вже. Морок. Присмерк.
Перехід через рiazza. Сірий вечір спадає на розлогі шавлієво-зелені пасовища, безгучно покриваючи все сутінню і росою. Вона ступає за матір’ю незграбно і граційно, кобилиця веде своє кобилятко.
У сірому присмерку звільна виокреслюються тендітні й округлі стегна, ніжна, гнучка й худа шия, прегарна голівка. Вечір, супокій, проблиск дива9. . . . . . . Агов! Стайничий!
Агов-гов!10 Татусь і дівчатка спускаються з гори на санчатах: султан зі своїм гаремом. Шапки й куртки щільно облягають тіло, теплий від ноги язичок черевичка щільно перетянуто навхрест шнурівкою, коротка спідничина випинається на опуклостях колін.
Білий спалах – сніжинка, снігопушинка: Коли вона поїде знову прогулятись, Чи зможу я її побачить?11
Я вибігаю з тютюнової крамнички й окликаю її. Вона обертається і пристає, аби вислухати мої плутані слова про уроки, години, уроки, години – і поволі її бліді щоки опалево рожевіють. Ні, ні, не бійся! Mio padre12: вже найпростіші вчинки її неординарні.
Unde derivatur? Mia figlia ha una grandissima ammirazione per il suo maestro inglese13. Обличчя літнього чоловіка – красиве, розпашіле, з виразно єврейськими рисами і з довгими сивими баками – обертається до мене, коли ми разом ідемо схилом униз.
О! Чудово бо сказано: чемність, зичливість, цікавість, довіра, підозра, природність, стареча безпорадність, самовпевненість, відкритість, вишуканість, щирість, осторога, пристрасність, співчуття: чудова суміш. Ігнатію Лойола, та поможи ж мені!14 Це серце пройняте болем і смутком. Воно в любовних муках?
Тонкі хтиві сластолюбні уста: темнокрівні молюски. З ночі й сльоти я підводжу погляд на повитий млою пагорб. Мла зависає над мокрявими деревами. Світло у горішньому покої.
Вона вдягається до театру. Привиди у дзеркалі. . . . . Свічки! Свічки! Миле створіння.
Опівночі після концерту, простуючи вулицею Сан-Мікеле15 вгору, тихенько промовляю ці слова. Та не запалюйся так, Джеймсі! Чи ж не ти це блукав нічної пори дублінськими вулицями, жагливо повторюючи інше ім’я?16 Останки євреїв лежать навколо, гниючи в землі свого священного поля.
Тут гробівець її родаків, чорний надмогильний камінь, безнадійна тиша. . . . . Привів мене сюди прищавий Мейсел. Він он за тими деревами стоїть з покритою головою над могилою своєї дружини-самовбивці, все ще дивуючись, як це жінка, що спала в одному з ним ліжку, дійшла до такого кінця17. . . . . Гробівець її родаків і її самої також: чорний надмогильний камінь, безнадійна тиша: все тут готове. Не помирай!
Вона підносить руки, силкуючись защібнути на потилиці чорну серпанкову сукню. Але хоч як натужується, це їй не вдається. Вона мовчки задкує до мене. Я підношу руки, щоб допомогти: її руки опускаються.
Я тримаю тонкі, як павутинка, крайчики сукні і, защібаючи сукню ззаду, бачу крізь прорізи чорного серпанку гнучке тіло під оранжевою сорочкою. Стьожки сповзають з плечей і сорочка поволі спадає: гнучка гладка голизна мерехтить сріблястою лускою. Сорочка помалу зсувається гладким вилощеним сріблом виточених сідниць і над борозенкою, де тьмяно-срібляста тінь. . . . Пучки холодні, тихі й рухливі. . . . Дотик. Дотик.
Ледь чутний бездумний безпорадний і слабенький віддих. Але нахилися й почуй: голос. Горобець під Джагернаутовою колісницею своїм трепетом благає буревладця землі18. Будь ласкав, пане Боже, велій пане Боже!
Прощавай, велій світе! . . . . . . Aber das ist eine Schweinerei!19 Величезні банти на її чепурних бронзуватих черевичках: шпори розпещеної пташки. Пані їде швидко, швидко, швидко. . . . . Чисте повітря на гірській дорозі.
Вільготно пробуджується Трієст: вільготне сонячне світло над хаотичним скупченням черепахуватих дахів, покритих брунастою черепицею; гурма розпластаних хробаків у чеканні національного визволення20. Красунчик підводиться з ложа жінки коханця своєї жінки: терноока господиня вже схопилася і снує туди-сюди з блюдечком оцтової есенції в руці….. На гірській дорозі чисте повітря і тиша: тільки цокіт копит. Дівчина верхи на коні.
Гедда! Гедда Габлер!21 Торгівці розклали на своїх вівтарях перші фрукти: зеленуваті ще цитрини, пацьоркові вишні, безстрамно розчервонілі персики зі стріп’ям листочків. Вуличкою, де обабіч лотки з парусиновим накриттям, проїжджає карета, спиці коліс поблискують на сонці. Дорогу!
В кареті її батько з сином. У них совині очі й совина мудрість. Сов’яча мудрість в очах обидвох, задуманих над їхньою наукою. “Summa contra Gentiles”22.
Вона гадає, що італійські достойники мали підстави витягти з партеру Етторе Альбіні, критика із газети “Secolo”, котрий не підвівся, коли оркестр заграв королівський марш23. Про це була мова за вечерею. Авжеж! Вони люблять свою батьківщину, якщо тільки певні, де саме їхня батьківщина.
Вона вслухається: дівчина ще й як розважлива. Спідниця, підкинута рвучким порухом коліна; біле мереживо, окраєць спідньої спідниці, задертої трохи надміру; нога обвита павутинчастою панчохою. Si pol?24 Я стиха граю, легенько наспівуючи тужливу пісню Джона Давленда25.
Гірке прощання: мені також не хочеться прощатись. Той вік тут і зараз. Тут очі, розчахнуті з мороку жаги, затьмарюють проблиск передсвіту, а блищики в них – від брудноти, якою повниться вигрібна яма перед палацом слинтявого Якова26. Тут бурштинові всі вина, приглушені ніжні мелодії, горда павана27, родовиті панії, що жадливими устами приманюють зі своїх лоджій, і сіфілісні бабеги, і молоді жіночки, поступливі власним спокусникам, яких у них без ліку28.
Над світанковим Парижем поволока вогкого весняного ранку, в якій пливуть слабкі запахи – ганус, волога тирса, гаряче хлібне тісто,- коли я перетинаю міст Сен-Мішель29, тільки-но пробуджені сталево-сині води студять мені серце.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)