Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів – Дві Вежі

Джон Роналд Руел Толкін Володар Перснів – Дві Вежі Частина третя Розділ 1 ПРОЩАННЯ З БОРОМИРОМ У гобітів легка хода, і навіть Слідопитові важко відшукати їхні сліди; однак неподалік від вершини пагорба стежку перетинав струмок, і на вогкій землі Арагорн нарешті вгледів те, що шукав.

“Я вірно збагнув, – подумав він. – Фродо піднявся на верхівку. Хотілося б мені знати, що саме він звідти побачив? А потім тією ж дорогою спустився…” Арагорн завагався: часу він мав обмаль, але варто було оглянути місцевість. І він пішов по вищербленій

бруківці, по стертих сходинках до Сторожового Поста, а там присів на Караульне Крісло та з височини подивився на світ. Сонце світило тьмяно, земля далеко внизу була вкрита імлою.

Арагорн озирнувся на всі чотири боки виднокругу й не побачив нічого, крім віддалених гір, та десь далеко виписував повільно у повітрі широкі кола величезний птах, схожий на орла. Якийсь заколот зчинився на західному березі Ріки. Гучно засурмив ріг, і його поклик, підхоплений гірською луною, полинув по ущелинах, здолавши навіть грім водоспадів. Арагорн насторожився: він із жахом впізнав хрипке ревіння орків. – Ріг Боромира!

Він кличе

на допомогу! Слідопит зістрибнув з Караульного Крісла та стрімголов метнувся униз стежкою. – Горе мені! Що б я нині не робив – усе не вдається… Ось і Сема ніде не видно…

Дикий лемент орків перейшов у пронизливе верещання. Голос рога з кожною миттю слабшав, задихався. – Еленділ! – вигукнув Арагорн, вихоплюючи меча, і кинувся до лісу. Але крики вже відступали, віддалялись, згасали… [5] На широкій галявині, десь за милю до Причальної Бухти, Арагорн знайшов Боромира.

Лицар Гондору напівлежав піц розложистим деревом, неначе відпочивав; у його широкі груди вп’ялися чорні стріли. Він усе ще стискав свій меч, але клинок був переламаний, а розбитий навпіл ріг впав на землю. Навколо були розкидані тіла порубаних орків.

Арагорн став на коліна, торкнувся руки Боромира. Поранений трохи розплющив очі та промовив пошепки, з останніх сил долаючи слабкість: – Ганьба мені… Я хотів відібрати. Персня у Фродо… Тепер мій борг сплачено…

Боромир подивився на трупи ворогів: щонайменше дві дюжини повбивав він своєю рукою. – їх зв’язали, повели… Гобіти в полоні.

Живі, але в полоні… Він знесилено опустив обважнілі повіки. – Прощавай, Арагорне. Йди до Мінас-Тіріта, врятуй мою землю. Я програв…

– Ні! – сказав Арагорн. – Ти переміг, Боромире. Не кожному судилося одержати таку перемогу. Мінас-Тіріт не загине! Він нахилився й поцілував чоло друга, що вже холонуло. Боромир ледь посміхнувся.

– Тепер скажи, куди пішли орки? Кого вони схопили? Але Боромир уже нічого не міг йому відповісти.

Леголас та Гімлі безшумно спускалися з західного схилу Амон-Ведара, ховаючись поза стовбурами дерев. Гімлі тримав напоготові сокиру, Леголас – гострий стилет: стріл у сагайдаку в нього вже бракувало. З галявини лунав голос Арагорна, що дивно змінився. – Горе, горе!

Навіщо Гандальф довірив мені загін! Що ж робити, що робити? Боромирові обіцяв я йти до Мінас-Тіріта, та й душа моя рветься туди. А що буде з Перснем, що – з його Хранителем? Друзі обережно розсунули гілля ліщини, вийшли на галявину і застигли, вражені: сльози текли по обличчю Арагорна; сам цього не помічаючи, він все міцніше стискав нерухому руку Боромира.

– Горе нам! – тихо сказав Леголас, наблизившись до Арагорна. – Ми розігнали погань і немало їх поклали, але бачу, що тут ми були потрібніші. На заклик рога одразу [6] ж повернули назад, але все ж таки запізнились… Ти поранений, Арагорне? – Цілий.

Мене тут не було. Боромир загинув, захищаючи гобітів, а я був далеко… – Захищаючи гобітів? – здивувався Гімлі. – Де ж вони, в такому разі?

Де Фродо? – Не знаю, – стомлено відгукнувся Арагорн. – Боромир встиг сказати, що гобітів повели орки. Я доручив Боромирові наглядати за Меррі та Піном, а про Фродо й Сема не знаю.

Спершу я не здогадався спитати, а потім було запізно. Все, за що б я нині не брався, погано закінчується… Як нам тепер бути? – Перш за все поховати полеглого в бою, – сказав Леголас. – Не личить залишати героя серед падла. – Тільки швидше, – додав Гімлі, – Боромир сам не схотів би нас затримувати.

Як є ще надія, що гобіти живі, треба їх рятувати! – Таж ми не знаємо, чи з ними Хранитель Персня, – сказав Арагорн. – Отже, кинути його? Чи навпаки – йти за ним?

– Спочатку віддамо останню шану, – не поступався Леголас. – Глибоку могилу нам немає чим викопати. Але можна скласти курган. Назносимо каміння…

– Тривала й важка праця, – заперечив Гімлі. – Каміння довелося б носити з берега ріки. – Віддамо Боромира хвилям Андуїну, – вирішив Арагорн. – Так хоча б кістки його знайдуть спокій… Поспіхом обшукали орків, покидали до купи шаблі, шоломи та щити, що зім’ялись та подекуди луснули. – Дивіться, що я знайшов! – вигукнув Арагорн.

З-під зброї вбивць він витяг двійко ножів у вигляді Вузьких листків з червоно-золотим візерунком; тут же знайшлися й піхви, оздоблені дрібними самоцвітами. – Орки такими не користуються. Це кинджали гобітів. Вороги їх відібрали, але не насмілилися привласнити: клинки ж бо нуменорської роботи, на них вирізано за-кляття проти Мордору.

Отже, якщо малюки ще живі, то лишилися неозброєними. Це маємо забрати з собою. Може, доведеться ще й повернути власникам…

– А я зберу якнайбільше стріл, – сказав Леголас. – Мій сагайдак порожній.[7] Уся галявина була вкрита розсипом стріл, звичайних коротких і довших. Доки Леголас збирав їх, Арагорн оглядав убитих. – Ось ці з Мордору, ці – з півночі. А цієї породи не знаю, і спорядження в них інше.

Дійсно, серед убитих лежали четверо здоровезних гоб-лінів, косооких, з міцними ногами та товстими лапами. За зброю їм правили не криві шаблі, а широкі короткі ятагани й луки з тису, за розміром не менші, ніж людські; щита були оздоблені незвичними позначками: біла доло-ня на чорному тлі, а на залізних шоломах – кована з білого металу рунічна літера “С”. – Цей знак мені ще не зустрічався, – сказав Арагорн, – Що він може означати? – Неважко здогадатися, – відповів Гімлі. – “С” – це Саурон. – Ні, – заперечив Леголас, – Саурон не користується рунами ельфів.

– Він приховує своє справжнє ім’я й забороняє не тільки записувати, але навіть промовляти його, – підтвердив Арагорн. – І потім білий – не його колір. Орки Барад-Дура носять знак “Криваве Око”. Скоріше “С” – це Саруман. Справджуються Гандальфові побоювання: зрадник довідався про нашу мандрівку.

Про загибель Гандальфа йому теж, напевне, доповіли: ті, що чигали на нас у Морії, могли обійти сторожові пости Лоріену. До того ж у Сарумана є й інші інформатори. Пам’ятаєте, як шпигували за нами птахи? – Нема часу зараз про це гадати, – махнув рукою Гімлі. – Як не зараз, то пізніше доведеться знайти розгадку, щоб обрати вірний шлях.

– Хтозна, – спохмурнів Гімлі, – чи є взагалі для нас вірний шлях… Гном зрубав кілька дубових гілок. Гілки перев’язали тятивою від луків, поверх розстелили плащі.

На цих простих ношах перенесли на берег Ріки тіло загиблого в бою й зброю – трофеї його останньої битви. Арагорн залишився біля нош, а Гімлі й Леголас помчали бігцем на стоянку, де більше нікого не було. Від Причальної Бухти їх відділяло півтори милі, і тому немало часу збігло, доки вони повернулись на двох човнах, через обережність пересуваючись у тіні берега. [8] – Ми знайшли тільки два човни, – повідомив Леголас. – Третій пропав, наче розчинився! – Гадаєш, орки побували й там? – запитав Арагорн.

– На перший погляд, не схоже, – сказав Гімлі. – Вони б геть усе пограбували, а то й сплюндрували вщент. – Коли повернемось, я сам подивлюся. Вони опустили Боромира на дно човна, Йід голову підстелили сірий ельфійський плащ, розправили по плечах довге чорне волосся. При боці його поклали розбитий ріг, руків’я й уламки меча – на грудях, ворожу зброю – в ногах.

Потім сіли в другий човен, прив’язали погребний до корми й заходилися веслувати. У цілковитому мовчанні випливли на стрижень Ріки. Боромир лежав безтурботний, наче заколисаний гойданням хвиль. Холодно блищав срібний пояс – дарунок Лоріену, Урвища Тол-Бран-діру пашіли жаром: сонце вже повернуло на вечірній пруг.

Прямо попереду вирував, іскрився золотою піною водоспад Раурос. Повітря здригалося від грізного ревіння води. Надійшов час рубати останню прив’язь.

Сильна течія підхопила човен Боромира, а його друзі залишились на місці, вигрібаючи проти течії веслами. Ось він проплив повз них, його відносить все далі й далі, ось уже тільки рисочка темніє серед райдужних іскор – і зовсім зникає з виду… Водоспади гуркотіли так само невблаганно й грізно.

Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів – Дві Вежі

« “Характеристика Ромео і Джульєтти”

“Образ Євгенія Онєгіна в однойменному творі О. Пушкіна” »

Related posts: