Джордж Гордон Байрон Мазепа (Переклад Д. Загул)


Джордж Байрон Мазепа Поема З англійської Джордж-Ноель Байрон І. В жахливий день біля Полтави Од шведів щастя утекло. Навкруг порубане, криваве Все військо Кардове лягло, Військова міць, воєнна слава.

Така ж, як ми, її раби, – Майнула до царя, лукава, І врятувався мур Москви. – До того пам’ятного року, До ще жахливішого дня, Що на ганьбу й різню жорстоку Ще більше виставив ім’я, Ще більше військо дав на злім. – Одному грім, а блиск усім. ІІ. Такий од долі жереб впав: І Карло день і ніч тікав Через поля, річки, діброви В чужих і власних краплях

крови.

За нього ж тисячі лягло, А й слова скарги не було На честолюбця в день заглади. Як правда не боїться влади. А як загинув кінь його, Убитий кулею на полі, Гієта дав йому свого І вмер у російській неволі. Та й цей скакун звалився з ніг, Як чвалом кілька миль пробіг.

І в пущі, в темній глушині, Де навкруги ворожі чати Вже розвели свої вогні, Прийшлося Карлу ночувати. Чи ж це ті лаври, той вінок Воєнної потуги й слави, Що забирав останній сок З народів шведської держави? Мов неживого під сосну Поклали короля до сну.

Тягуча ніч, холодний іній, Гарячка ран, непевна путь Йому заснути не дають – Затерпло тіло,

рани сині… Та мужньо зносить володар Від долі посланий удар, Бо підкорив нестерпні болі Своїй твердій і впертій волі, Що перед нею всі пригоди Німіють, як колись народи. III. Юрба вождів – яка мала! – За день ще більше поріділа; Ця ж решта лицарів була Хоробра й вірна вже – сиділа, Німа, понура і сумна, Круг короля й його коня, Бо ж у нещасті, наче тінь, Людину не покине кінь. А поруч, в лицарській юрбі, Де звісив дуб гілля дебеле, Мазепа стомлений собі З трави тверду постелю стеле.

Гетьман – похмурий і старий І сам, як дуб той віковий. Та спершу, хоч стомивсь за дня, Козацький князь обтер коня, Розпутав, розгнуздав, обчистив, Розгладив гриву, ноги й хвіст, Послав йому трави та листу І тішився, що карий їсть, А то журився довгий час, Що змучений скакун не пас В нічній росі траву-отаву… Цей кінь терплячий був на славу, На їжу й ложе не зважав, А все робив, як пан бажав. Кудлатий і кремезний зріст, Палкий, прудкий, неначе біс, Він пана по-татарськи ніс. На клич його бігцем приходив, Хоча б там тисячі, чи тьма, Чи ніч беззоряна, німа, Усюди пана він знаходив – Цей кінь од смерку аж до дня За паном біг, мов козеня.

IV. Із цим упоравшись, гетьман На землю розіслав жупан, Списа до дерева припер. І взявсь оглянути тепер Рушницю, чи вона як слід Перенесла важкий похід. Чи часом порох не промок.

Чи в кремінь потрапля курок. Оглянув піхву, ще й ефес. Чи вже не перетерся десь Його міцний ремінний пас. Аж потім славний ватажок Добув торбину й боклажок, Увесь убогий свій припас,- І з Карлом і всіма з почоту Гостинно поділився він З такою ж гідністю достоту, Як на бенкеті дворянин.

Король з усмішкою гіркою Свою мізерну пайку взяв І, приховавши приступ болю, Бадьоро, голосно сказав: “У всіх із нашого гуртка Відважний дух, тверда рука, Та хто в цей час маршів, боїв Балакав менше й більш зробив, Ніж ти, Мазепо? На землі Від Олександрових часів Такої пари не знайти, Як твій Буцефалос і ти. Бо й скитську славу топчеш ти На ріках і просторах степу”. “О, я прокляв,- сказав Мазепа,- Ту школу, де я вчивсь їзди”.

“Чому ж це так, старий гетьмане? Чай добра школа то була?” “На жаль, це повість немала, А скільки миль ще перед нами Та сутичок із ворогами, Що дужчі в десять раз од нас… Залишим це на кращий час, Аж доки за руслом Дніпра Ми зможем коней попасти.

Вам, пане, спати вже пора, А варту буду я нести”. “А я б усе-таки бажав, – Одрік король, – щоб ти сказав Свою історію, ачей Під цю гутірку голосну Я відпочину і засну, Бо зараз сон не йме очей”. “Для цього я вернутись рад Так років з п’ятдесят назад. Мені двадцятий рік минав…

Ще Казімір королював, Ян-Казімір… Шість років я Був паж у того короля. Це був король! Учений сам – Він зовсім був не пара вам, Бо й не збирався воювати, Щоб набувать чужих країн, А потім знов їх утрачати, Тож супокійне правив він, І крім гризні на зборах сейму, Так мирно жив, аж непристойно. Були йому турботи й там!

Він муз любив і гарних дам. Дошкулять іноді й вони Не менш од лютої війни. Як тільки гнів його минав, Він книжку й жінку знов міняв І впоряджав бенкет на славу, Що дивував усю Варшаву. Зглядались діти і старі На блиск і велич при дворі Він звався “польський Соломон” У всіх поетів, крім одного, Що втратив віру в пансіон І склав сатиру був на нього. Там був безжурний двір забав, Де майже кожний був піїт…

Колись і я там віршу склав І підписав – “сумний Терсіт”. Я знав там графа-воєводу Славетного, старого роду; Мов рудня, він багатий був, А гордий, що й казать не треба, І на своє шляхетство дув, Немов зійшов на землю з неба. Багатством, родом та ім’ям Рівнявся тільки королям, Пишався, чванився, гордів, А врешті, наче в п’янім сні, Він славу та діла дідів Попросту видав за свої. Інакше думала жона…

Молодша щось за тридцять літ, Все важче зносила вона Свою нудьгу і графів гніт. Після безплідного бажання, Дурману снів, вагань і мрій – Вона послала на прощання Сльозу невинності своїй – І міряти очима стала Варшавську молодь, танці, спів – Та часу слушного чекала, Щоб холод серця хтось зогрів, Щоб графа увінчать новим Титулом, що веде до неба… Навряд чи хтось пишався б ним, Хто заслужив його, як треба. V. Красунь-юнак я був тоді… Тепер, коли вже сімдесятий Мені минув, не гріх сказати, Що в дні юнацтва золоті, Бувало, кожного вельможу З мужів чи хлопців переможу У всій привабній марноті.

Я ж був веселий і стрункий – І вигляд мій не був такий Поморщений, як ось тепер, – То час війни й турботи стер З обличчя душу, що не годні б Мене вже й родичі пізнать, Коли б могли моє сьогодні З моїм учора порівнять. Але ж колишніх рис моїх Іще раніше я позбувся, Аніж суворий вік торкнувся Рукою старості до їх. Літа, як бачте, не вгасили В мені ні мужності, ні сили. А то вночі з-під цих гілок, Під чорним небом без зірок Я б не розказував казок… Та далі вже…

Терези стан – Він наче й тут передо мною, Біжить до мене під каштан… Я бачу скрізь її живою, А все-таки я не знайду Ні барв, ні образів, ні слів, Щоб змалювати ним оту, Яку так палко я любив. В її очах був східний жар – Сусідство турків та татар Змішало польську кров… Ті очі Були чорніш цієї ночі, Ще й з променем таким прекрасним.

Мов ніжний блиск молодика. – Глибокі й вогкі, як ріка, – Вони втопали в сяйві власнім. В них море туги і вогню – Мов очі мучениці-жертви, Що дивиться на блиск в раю І бачить радощі і в смерті. Погідне і ясне чоло Мов літнє озеро було, Що в ньому навіть сонце з неба Милується само на себе. А щічки й рот… та шкода й мови!..

Кохав колись – і зараз теж – Вогонь подібної любови В добрі і злі не знає меж. Бо що для неї злість і гнів? А мрія серця, нам на зло, Не гасне й до старечих днів, Як це з Мазепою було… VI.

Ми бачились… Ми зустрічались… А я дивився – і зітхав – Вона й слівцем не обізвалась, Та відповідь її я мав. Є тисячі таких знаків – Ми й описати їх не можем Рядками зрозумілих слів, Хоч їх і чув, і бачив кожен – Вони таємно з серця йдуть, Хвилюють радощами грудь, І з обопільного стремління Росте німе порозуміння, Що з іскор – проблисків думок Вогнистий зв’язує шнурок; Це несвідоме поєднання – І ми ніколи не збагнем, Як раптом іскорка кохання Шаленим вибухне вогнем. За нею стежив я здаля, Зітхав, дививсь і плакав я, Аж доки нас удвох звели, – І відтоді здибались ми Без підозріння…

Я мовчав, Я тільки млів, не признавався, Язик тремтливо завмирав І голос на вустах зривався, Аж доки не прийшла пора!.. Є беззмістовна, глупа гра, Що то за нею завше в нас Лінивий коротали час.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Джордж Гордон Байрон Мазепа (Переклад Д. Загул)