“Епоха лихоліття” у ліриці М. Ю. Лермонтова
Дитя “епохи лихоліття”, представник “втраченого покоління”, Лермонтов – поет туги і відчаю. Хто живе в період миколаївської реакції, під час заборон, страт, посилань, час краху надій і розчарувань, “невідомий обранець” відкидав навколишній світ: світ ненависних йому “духовних холопів”, “жалюгідних, злякавшись, улесливих”, і деспотичної влади, що позбавляє людину свободи, права мислити, права мати високі гуманістичні ідеали. Цей світ “рабів і панів” був глибоко огидний Лермонтова, а тому поет був приречений
Вже в шістнадцять років Лермонтов замислюється про те, “як страшно житті цьому окови… на самоті тягнути “, вже усвідомлює себе самотнім,” як цар повітряний “.
Темою самотності перейнято майже кожне лермонтовське вірш, воно є головною в його творчості. Епітет “одинокий”, звичайно, найбільш вживаним поетом, найбільш часто зустрічається в його творах. Всі теми лермонтовською лірики, будь то теми поезії або теми батьківщини, так чи інакше пов’язані з мотивами самотності, знехтуваним, незрозумілості… Існує кілька типових для Лермонтова мотивів, і один з них –
Поет хоч і вів світське життя, хоча мав знайомих у вищому суспільстві, однак відчував, що “не народжений для світу”, “не вміє жити серед людей”, що не має ні часу, ні охоти “ділити їх шум, їх дрібні турботи” . Лермонтов відчував себе страшно самотнім, чужим серед світських людей, “малодушних, мерзенних рабів влади”, і світ, і душі яких – “приличьем стягнуті маски”. У їхньому товаристві “і нудно, і сумно, і нікому руку подати в хвилину душевної негоди…”.
Дивлячись на майбутність боязню, а “на минуле з тугою”, поет шукає ‘”душі рідний”, хоче “хоч тінь пристрастей, які вирують в його грудях, перелити в іншу груди”, але, чужий оточуючим його людям світла, він залишається один, “нікому своєї туги повірити не бажаючи”. Ця відторгненості, відчуженість, свого роду духовне вигнання стають стійким мотивом лермонтовською лірики, який втілюється, зокрема, в алегорично вірші “Листок”: “… один і без мети по світу ношуся давно я, засох я без тіні, зів’яв я без сну і спокою… ” Лермонтов усвідомлює себе “гнаним світом мандрівником”, і подібне вигнанства стає не стільки нещастям, тавром прокляття поета, скільки знаком переваги.
Суспільство відкидає поета, не приймаючи його духовний світ, його переконання, а й сам поет відкидає суспільство, без жалю залишаючи його, даруючи йому “залізний вірш, облитий гіркотою і злістю”: “… вигнаним з країни рідної пишайся всюди, як свободою “. З мотивом вигнанства пов’язаний і мотив бездомів’я, також характерний для Лермонтова: “Мій будинок скрізь, де є небесний звід”. Нерідко самотність набуває для поета характер ув’язнення, своєрідного духовного полону, з якого поет не бачить виходу.
Так, наприклад, алегорично вірш “В’язень”, ліричний герой якого “самотній, немає йому відради, стіни голи колом, тихо світить промінь лампади вмираючим вогнем…”. Лермонтов оповідає, звичайно ж, не стільки про фізичний несвободі, ув’язненні у в’язниці, а про стан духовної неволі, породжує самотність. Свобода ж, яку символізують “вільні птахи, які грають у синьому небі”, викликає біль і сором від неможливості її досягти… Мотив ув’язнення звучить і в поемі “Мцирі”, герой якої “мало жив і жив у полоні
, похмурий і самотній
, він виріс у похмурих стінах…”. Отже, самотність, втілене в поемі Лермонтова в різних формах, складає суть духовного буття поета, основу його внутрішнього світу, тому тема ця носить для нього глобальний характер, набуває в лермонтовских творах космічні, всесвітні масштаби, нерідко реалізується за допомогою улюбленого Лермонтовим образу Демона, гнаного, відкинутого Богом ангела, який “залишився
, гордовитий один, як раніше, у всесвіті без надії, без любові…”. Для поета образ самотнього володаря, вигнаного з небес, з яким Лермонтов і себе ототожнює в деякій мірі, є апофеозом самотності: “царства чудового всесильний пан”
“… давно в пустелі без притулку зацькований блукав < …>, нікчемною пануючи землею…”. Своєрідною ж квінтесенцією туги, болю, які несуть поетові самотність, став вірш “Виходжу один я на дорогу…”, про який Добролюбов сказав:” Шедевр, написаний кров’ю “. У вірші це звучить мотив втоми від гіркоти розчарувань і, тому, що “так боляче і так важко”. Поет відчуває себе самотнім у межах світобудови, всесвіту. Не зумівши знайти “свободу і спокій”, досягти гармонії в цьому світі, він хотів би “забутися і заснути”, але “не холодним сном могили”, а так, щоб “у грудях дрімали життя сили”.
Поет мріє занурюватися у вічно безхмарний світ, де немає ні болю, ні на самотність, але є гармонія і повнота буття, бажає злитися з природою, щоб над ним, “вічно зеленіючи, темний дуб схилявся і шумів”. Цей стан сну, або, як казав Лотман, “смерть, схожа на життя”, здається Лермонтову єдиним виходом із самотності, інші ж, любов і дружба, для нього неможливі: у Лермонтова не було друзів, і його єдиний вірш, присвячене другу Олександру Одоєвському, овіяне смутком і болем втрати, бо написаний він на смерть Одоєвського. Любов у Лермонтова була або нерозділене, або втрачена, не приносить нічого, крім страждань і розчарувань. Більше того, поет був переконаний, що справжня, вічно живе любов неможлива в земному житті, де люди лише грали у це почуття, де воно ставало дрібним і суєтним.
Таким чином, любов, лише загострюється Лермонтова, ще більш посилювала його самотність, супутнє поетові все його життя… саме тому ліричний герой його віршів завжди самотній, відторгнення, роз’єднаний зі світом, бунтівний або змирився, що шукає спокою, гармонії, волі і переконуються у неможливості їх отримання.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)