Еріх Марія Ремарк На Західному Фронті без змін


Еріх-Марія Ремарк На Західному Фронті без змін Перекладач: Катерина Главацька

Книга ця – ані звинувачення, ані сповідь. Це тільки спроба розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто з них і не попав під снаряди. I Ми стоїмо за дев’ять кілометрів від передової.

Вчора нас змінили; тепер наші шлунки напхані квасолею з м’ясом, ми наїдені і вдоволені. Навіть на вечерю можна набрати повний казанок, а ще нам дали подвійну пайку ковбаси й хліба: їж – не хочу. Такого вже давно не бувало; наш куховар із червоною,

мов помідор, пикою сам набивається з їжею; кожному, хто тільки проходить поблизу, він махає своїм черпаком і щедро насипає в казанок. Він у розпачі, бо ніяк не може спорожнити свій “кашомет”. Тьяден і Мюллер познаходили десь великі миски для прання і набирають їх ущерть, мовляв, на запас.

Тьяден робить це з ненажерливості, Мюллер – з обачності, Де дівається те, що з’їдає Тьяден,- для всіх загадка. Він худющий, як суха вобла. Але найголовніше, що нам видають також подвійну пайку курива. Кожному по десять сигар, двадцять цигарок і дві плитки жувального тютюну, цілком пристойно.

За тютюн я виміняв у Качинського

цигарки, тож маю їх тепер сорок штук. Із цим можна якось день перебути. А тим часом уся ця розкіш, власне, випадкова. Командування не буває таке щедре. Маємо все це лише завдяки помилці. Два тижні тому нас погнали на передову змінити інших.

На тій ділянці фронту було досить спокійно, тож на день; коли ми мали повернутися сюди, каптенармус одержав звичайну норму харчів – на повну роту в сто п’ятдесят чоловік. Але в останній день англійці зненацька сипонули по нашій позиції “скринями” з великих гармат. Вони сипали їх так довго, що ми зазнали великих втрат і з нашої роти вернулося назад тільки вісімдесят душ.

Приїхали ми вночі й миттю полягали, щоб нарешті як слід виспатися; адже Качинський правду каже: на війні було б не так і кепсько, якби давали хоч трохи більше спати, На передовій ніколи не поспиш, і два тижні тягнуться щоразу страшенно довго. Була вже обідня пора, коли перші з нас повилазили з бараків. За півгодини всі позбиралися з казанками біля “кашомету”, від якого йшов дух чогось жирного, смачного. Поперед усіх, звісно, найголодніші: малий Альберт Кроп, що з нас усіх мав найяснішу голову і тому, мабуть, тільки недавно став єфрейтором; Мюллер П’ятий, який тягає з собою шкільні підручники і мріє скласти екзамени екстерном – навіть під шквальним вогнем вік товче закони фізики; далі – Леєр, бородань, що спить і бачить дівчат з офіцерського борделю; він божиться, що за наказом по армії ці дівчата зобов’язані носити шовкові сорочки, а перед тим, як приймати гостей у чині капітана й вище, неодмінно брати ванну; четвертий – це я, Пауль Боймер.

Усім чотирьом по дев’ятнадцять років, усі четверо пішли воювати з одного класу. Відразу за нами стоять наші друзі: худющий Тьяден, наш одноліток, слюсар, найбільший ненажера в роті. Сідає до столу тоненький, а підводиться пузатий, немов насмоктана блощиця; Гайє Вестгуз, теж наш одноліток, торфокоп, він може запросто взяти в руку пайкову хлібину й спитати: “Ану здогадайтеся, що у мене в кулаці?” Ще Детерінг, селянин, який думає тільки про свою господу й про дружину; і нарешті Станіслаус Качинський, душа нашого гурту, розумний, чіпкий, пронозливий чолов’яга сорока років; він має землисте обличчя, блакитні очі, похилі плечі й дивовижний нюх на те, коли почнеться обстріл, де можна наїстися і де переховатися в затишку. Наш гурт очолював довгу чергу перед польовою кухнею. Вже нам уривався терпець, бо куховар, ще нічого не знаючи, стояв і чекав.

Нарешті Качинський гукнув йому: – Генріху, відчиняй-но свою корчму! Квасоля вже напевне доварилася. Той мляво похитав головою: – Спершу нехай усі зберуться. – Та ми всі тут! – вишкірився Тьяден. Унтер-офіцер іще нічого не розумів.

– Вам тільки давай! А де ж решта? – Сьогодні ти вже їх не нагодуєш. Хто в лазареті, хто в братській могилі. Ці слова приголомшили куховара.

Він аж стенувся. – А я ж наварив на сто п’ятдесят душ! Кроп стусонув його під ребра: – О, нарешті ми наїмося! Починай-но! Раптом Тьядекові сяйнула якась думка.

Його гостре, наче мишачий писок, обличчя аж засвітилось, очі хитро примружилися, вилиці випнулись, і він присунувся ближче: – Голубчику, то ти й хліба одержав сьогодні на сто п’ятдесят душ, еге? Спантеличений унтер-офіцер очманіло кивнув головою. Тьяден схопив його за лацкан: – I ковбаси теж? Куховар знову кивнув своїм червоним “помідором”. У Тьядена затремтіла шелепа.

– I курива? – Аякже, геть усього. Тьяден озирнувся, обличчя в нього сяяло. – Сто чортів, оце-то пощастило!

Все тепер наше! І кожен дістане – стривайте!- справді, кожен дістане майже подвійну пайку. Однак Помідор нарешті отямився і заперечив: – Цього не буде! Але й ми вже зовсім отямились і підійшли ближче. – А чому не буде, морквино ти нещасна? – спитав Качинський. – Те, що одержано на сто п’ятдесят чоловік, не можна віддати вісімдесятьом.

– А ми тобі зараз покажемо, як це робиться,- пробурчав Мюллер. – Та про мене, обід їжте, а хліб і ковбасу я можу видати тільки на вісімдесятьох,- затявся Помідор. Качинський розлютився: – Тобі, видно, вже пора на передову.

Ти одержав харчі не на вісімдесятьох, а на другу роту, втямив? I ти повинен їх нам віддати! Друга рота – це ми. Ми напосілися на куховара гуртом.

Його всі не любили, вже не раз з його вини їжа попадала до нас у траншеї з великим запізненням і холодна, бо навіть при легенькому обстрілі він не важився близько під’їздити із своєю кухнею, і нашим хлопцям, що мали підносити бачки, доводилось добиватися далі, ніж солдатам із інших рот. От Бульке, куховар першої роти, був куди кращий хлопець. Правда, гладкий, як хом’як узимку, та коли треба, тягне свої казани аж до самісінької передової. Судячи з нашого настрою, без бійки тут не обійшлося б, та нараз з’явився командир роти.

Дізнавшись, про що сварка, він тільки сказав: – Так, учора ми зазнали великих втрат. Тоді він зазирнув у казан: – Здається, квасоля непогана. Помідор кивнув головою: – Із смальцем і м’ясом. Лейтенант глянув на нас. Він розумів, що в усіх на думці.

Взагалі він добре нас розумів, бо сам колись був такий, як ми, а в роту прийшов унтер-офіцером. Він іще раз підняв покришку на казані й понюхав. А йдучи. сказав: – Принесіть і мені повну тарілку.

А пайки роздати на всіх. Це дозволяється. Помідор отетеріло закліпав очима. А Тьяден витанцьовував круг нього: – Нічого з тобою не станеться. Ти що, головний інтендант?

Ну, насипай, торбохвате, та гляди не скупись! – Бий тебе лихо! – просичав Помідор. Він мало не луснув з люті, таке не вкладалося йому в голові. Що це робиться в світі!

Та щоб показати, ніби йому байдуже, сам роздав кожному ще й по півфунта штучного меду. А день сьогодні таки гаряий. Навіть пошта прийшла, кожен дістав по кілька листів і газет.

Не поспішаючи, ми йдемо за бараки, на луку. Кроп несе під пахвою круглу покришку від діжечки з-під маргарину. З правого краю луки поставлено для солдатів постійну вбиральню – чималу, криту дахом, споруду. Але нею користуються хіба що новобранці, вони ще не навчилися мати з усього якусь користь.

А ми шукаємо чогось ліпшого, То там, то там на луці стоять невеликі, на одну особу, кабінки для тієї ж мети. Це чотирикутні дощані ящики, закриті зусібіч, чистенькі, з чудовим, вигідним сидінням. По боках у них є ручки, тож кабіни можна переносити. Ми зсовуємо три кабіни і влаштовуємось якнайзручніше. Звідси ми вийдемо хіба що за дві години.

Я й досі пам’ятаю, як ми, ще новобранцями, попервах соромилися ходити до загальної вбиральні. Дверей там немає, двадцять чоловік сидять поруч, наче у вагоні. Усіх можна відразу охопити оком,- адже солдат має бути завжди під наглядом. Відтоді ми навчилися не тільки змагати свою соромливість, а й багато чого іншого.

З часом ми позвикали ще й не до такого. Тут, на свіжому повітрі, це діло дає нам щиру насолоду. Не знати чого ми досі соромились випорожнятися, це ж так само природно, як їсти й пити. Може, не варто було б про це розводитись, якби воно не грало такої великої ролі в нашому житті і якби ця природність не була для нас відкриттям, саме для нас, бо іншим це вже здавалося звичайнісіньким ділом. Для солдата його шлунок і травлення куди важливіші, ніж для всіх інших людей.

Три чверті слів, що їх вживає солдат, пов’язані з ними, зокрема, вислови найбільшої радості чи найглибшого обурення, Неможливо в якийсь інший спосіб висловитися так стисло і яскраво. Коли ми повернемося додому, наші рідні й учителі страшенно здивуються, але тут до цієї мови вдаються всі. Ці функції тіла знову набули для нас невинного характеру, бо ми були змушені їх не приховувати.

Тепер вони навіть видаються нам такими природними, що виконання їх у затишному куточку розцінюється так само високо, як гарно і впевнено розіграна пулька.



Еріх Марія Ремарк На Західному Фронті без змін