Головна ⇒ 📌Твори з української літератури ⇒ Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє

Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє

Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє Книга перша

Розділ I Наприкінці літа того року ми квартирували в селі, у будинку, з якого ген за річкою та розлогою рівниною видно було гори. У річці громадилось каміння, сухе й біле проти сонця, і вода струміла між ним бистра, прозора й голуба. Дорогою повз будинок проходило військо, і курява, яку воно збивало, припорошувала віти дерев.

Та й стовбури дерев були геть запорошені, і падолист того року почався рано, і ми бачили, як дорогою іде військо, як здіймається за ним курява, як спадає листя від подувів вітру,

як проходять солдати і врешті на голій білястій дорозі лишається тільки опале листя. Рівнина була зелена й родюча, з рясними садами, а гори за рівниною – темні та голі. В горах точилися бої, і вночі ми бачили спалахи гарматних пострілів.

У темряві вони скидалися на зірниці, але ночі були холоднуваті, і ніщо не віщувало близької грози. Часом ми чули потемки, як за вікнами йде військо і тягачі везуть важкі гармати. Ночами рух на дорогах жвавішав: тяглись вервечки мулів, нав’ючених обабіч сідел ящиками з боєприпасів, у кузовах сірих ваговозів їхали солдати; інші машини, що посувалися повільніш, везли накриті брезентом

вантажі. Тягачі з важкими гарматами проходили й удень; довгі дула гармат буди обкладені зеленим гіллям, і зверху на тягачах теж зеленіло рясне гілля та виноградні лози.

Як поглянути через долину на північ, було видно каштановий гай, а за ним – ще одну гору по цей бік річки. За ту гору також точилися бої, але намарне; а восени, як полили дощі, листя з каштанів геть поспадало, віти оголились і стовбури почорніли від вологи. Виноградники теж стояли поріділі й голі, і все довкола було по-осінньому вогке, похмуре й неживе. Над річкою клубочилися тумани, верхів’я гори оповивали хмари, а на дорогах ваговози розляпували болото, і солдати в плащах ішли забрьохані й мокрі; гвинтівки їхні теж були мокрі, а під плащами, приторочені спереду до пояса, стовбурчились по дві шкіряні патронні сумки – важкі сірі шкіряні сумки, напаковані обоймами довгих і тонких патронів калібру 6,5 мм, – вони віддимали плащі, й солдати брели дорогою, немов жінки на шостому місяці вагітності.

Траплялися й невеличкі сірі легкові машини, що їхали дуже швидко; спереду, поруч водія, звичайно сидів офіцер, і на задньому сидінні теж офіцери. Ті машини розляпували болото ще дужче, ніж ваговози, і коли один з офіцерів позаду був малий на зріст і сидів між двома генералами, – такий малий, що ви не бачили його обличчя, а тільки верх кашкета й вузькі плечі,- і коли машина їхала особливо швидко, то, можливо, був король. Він жив в Удіне й мало не щодня виїздив цією дорогою до фронту побачити, як там ведеться,- а велося дуже кепсько. На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера.

Та її скоро перепинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч чоловік. Розділ II Наступного року було багато перемог. Захоплено гору за долиною і схилом, де ріс каштановий гай, здобуто перемоги й на південному узгір’ї по той бік рівнини, а в серпні ми перейшли річку й розквартирувалися в Горіції, у будинку, повитому пурпуровою гліцинією, з обнесеним мурованою огорожею садом, де серед крислатих тінястих дерев дзюркотів фонтан. Тепер бої точилися в горах за містом, менш як за милю від нього.

Місто було гарне, і будинок наш дуже добрий. Позад нас текла річка, і місто ми захопили дуже вправно, а от гори за ним узяти ніяк не могли, і я був радий, що австрійці начебто сподівалися колись, як скінчиться війна, повернутись назад до міста, бо обстрілювали його не так, щоб зруйнувати, а тільки трохи, аби лиш обстрілювати. Городяни не полишали своїх домівок, і в місті були госпіталі й кав’ярні, артилерія в бічних вуличках, два доми розпусти – один для солдатів, другий для офіцерів; а коли настав кінець літа – холодні ночі, бої в сусідніх горах, побитий снарядами метал залізничного мосту, зруйнований тунель біля річки, там, де був бій, дерева навколо площі й довга обсаджена деревами вулиця, що вела до неї,- і оце все та ще те, що в місті були дівчата і що в своїй машині проїжджав король, і тепер часом можна було побачити його обличчя, невеличку довгошию постать та сиву цапину борідку,- все воно, так само як і несподівані для ока нутровища будинків, що в них снарядом розвалило стіну, як і купи тиньку та битої цегли в садках, а часом і на вулиці, як і вісті про успішні бої на Карсо,- все воно дуже відрізняло ту осінь від минулої, коли ми квартирували в селі.

Та й сама війна змінилася. Дубовий гай на узгір’ї за містом зник з лиця землі. Влітку, коли ми прийшли в місто, гай стояв зелений, а тепер там були самі пні, та понівечені стовбури, та порита вибухами земля; одного дня пізньої осені, коли ми були там, де раніше ріс дубовий гай, я побачив хмару, що сунула з-за гори.

Вона посувалася швидко, і сонце враз стало тьмяно-жовте, а тоді все кругом посіріло, небо затяглося, а хмара поповзла додолу схилом гори, і раптом ми опинилися просто в ній, і нас оповив сніг. Сніг летів скісно за вітром, він укрив голу землю, над якою стриміли пні дерев; сніг лежав на гарматах, а за траншеями в снігу вже були протоптані стежки до ям-відхідків. Згодом” спустившись до міста, я знову дивився, як падає сніг,- з вікна дому розпусти, того, що для офіцерів, де я сидів з товаришем перед пляшкою асті та двома склянками; і, попиваючи вино та спостерігаючи, як повільно й важко падає сніг, ми розуміли, що цього року більш нічого не буде. Гір вище по річці не взято; так само не взято жодної гори й по той бік річки.

Усе те лишилося на наступний рік. Мій товариш побачив за вікном полкового священика, що був нашим сусідом по столу в офіцерській їдальні,- той ішов вулицею, обережно ступаючи по розталі,- і постукав у шибку, щоб привернути його увагу. Священик звів очі. Побачивши нас, він усміхнувся. Мій товариш зробив йому знак зайти до нас.

Священик похитав головою і рушив далі. Того вечора у їдальні, коли докінчили спагетті,- всі їли їх швидко й дуже пильно, піднімаючи на виделці, аж поки кінці зависали в повітрі, а тоді спускаючи до рота або ж підчіплюючи з тарілки та без упину всмоктуючи, і запивали вином з обплетеного соломою галонового бутля, що погойдувався, підвішений у дротяній сітці, і досить було наважити пальцем на шийку, як до склянки, що її ви тримали в тій самий руці, починало литися вино – ясно-червоне, терпке й добре на смак; отож, коли докінчили спагетті, капітан заходився підкушувати священика. Священик був молодий і легко червонів; він носив таку саму форму, як усі ми, тільки над лівою нагрудною кишенею його сірого френча був нашитий темно-червоний оксамитовий хрест. Капітан говорив каліченою італійською мовою – задля мене, гадаючи, мабуть, що так я все зрозумію і нічого не пропущу.

– Священик сьогодні з дівчатка, – сказав капітан, переводячи погляд із священика на мене. Священик усміхнувся, почервонів і похитав головою. Капітан часто збиткувався з нього. – Неправда? – спитав капітан.- Сьогодні я бачив священик з дівчатка.

– Ні,- сказав священик. Решта офіцерів потішалися з того збиткування. – Священик не з дівчатка, – провадив капітан.- Священик нікoли з дівчатка, – пояснив він мені. Тоді взяв мою склянку й наповнив її вином, увесь час пильно дивлячись на мене, та разом з тим не спускаючи з ока й священика.- Священик кожна ніч п’ять на один.- Усі за столом засміялися.- Ви зрозумів?

Священик кожна ніч п’ять на один! – Він зробив промовистий жест рукою і голосно зареготав. – Папа римський хоче, щоб у цій війні перемогли австріяки,- сказав майор.- Він любить Франца-Йосифа. Ото звідти й гроші. А я атеїст.

– Ви читали “Чорну свиню”?- запитав лейтенант. – Ось я вам дістану. Ця книжка похитнула мою віру. – То брудна й непристойна книжка,- сказав священик. – Не вірю, що вона вам сподобалась. – Дуже корисна книжка, – сказав лейтенант.- Там розказано, які вони є, ті святі отці. Вам сподобається,- мовив він до мене.

Я усміхнувся до священика; і він усміхнувсь мені у відповідь через освітлений свічкою стіл. – Не читайте тієї книжки, – сказав він. – Я вам неодмінно дістану,- пообіцяв лейтенант. – Усі розумні люди – атеїсти, – мовив майор.- Я і в масонство не вірю. – А от я вірю в масонство, – сказав лейтенант. – То благородна спілка.

Хтось увійшов, і, коли відчинилися двері, я побачив, як надворі падає сніг. – Тепер, як випав сніг, наступу більш не буде,- мовив я. – Звісно, що ні,- сказав майор.- Вам слід би взяти відпустку. Поїхати до Рима, Неаполя, Сіцілії…

– Йому треба відвідати Амальфі, – сказав лейтенант. – Я дам вам листа до моїх старих в Амальфі. Вони вас приймуть, як сина. – Нехай їде до Палермо. – Йому б поїхати на Капрі.

– Я хотів би, щоб ви побачили Абруцці й навідали моїх родичів у Капракотті,- обізвався священик.

Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє

« “Еміль Золя як теоретик французького натуралізму”

Твір на тему: “Душевна мудрість” »

Related posts: