Еволюція ліричного героя на сторінках поетичних створінь М. Ю. Лермонтова
1. Образ ліричного героя в ранній творчості. 2. Від юнацького романтизму до зрілого реалізму. 3. Підсумок щиросердечних шукань поета.
Твій вірш, як божий дух, носився над юрбою; И, відкликання думок шляхетних, Звучав, як дзвін на вежі вічовий, У дні торжеств і лих народних.
М. Ю. Лермонтов Творчий шлях М. Ю. Лермонтова – це всього тринадцять років. Але як багато він встиг написати за цей час! Вірші, поеми, драматичні добутки, роман, що став портретом цілого покоління. Поет немов передчував, що доля відпустила йому мало часу.
Він почав писати
Причому хлопчик не боявся вже в дитячому віці пробувати писати в різних жанрах. Ранні кавказькі поеми, написані ще хлопчиком, вражають дорослим знанням життя й глибиною міркувань юного поета. Але переважним жанром, у якому працює юний Лермонтов, є лірика.
Тоді ж оформляється й образ його ліричного героя.
Він багато в чому автобиографичен. Ліричний герой так само, як і юний поет, мріє про подвиг і переконаний у своїй винятковості. Він постійно перебуває в конфлікті з навколишнім світом і нескінченно самотній.
Відчуття самітності й несхожості з іншими людьми буде пронизувати вся творчість
В одному з віршів поет зізнається: Я к самітності звик, Я б не вмів ужиться із другом; Я б с їм перепроваджена мить Почел загубленим дозвіллям. Мені кручно в день, мені нудно в ніч. Надії немає в утешенье; Вона навік умчалася ладь, Як життя кожне мгновенье.
При цьому його ліричний герой одержимо прагненням діяти й у цьому прагненні він часто вступає в протиборство з іншими людьми. А в результаті він або гине, або стає ізгоєм. Такі герої ранніх поем Лермонтова “Хаджі Абрек”, ” Исмаил-Бий”, “Аул Бастунджи”.
Але чим старше ставав поет, чим більше він співвідносив свої мрії й переживання з реальним життям, з долею свого покоління, тим більше юнацький романтизм поступався місцем зображенню дійсності. Ліричний герой Лермонтова вже не зосереджений на собі одному, своїх почуттях і мріяннях, його глибоко хвилює доля батьківщини й долі його сучасників: Сумно я дивлюся на наше поколенье!
Його прийдешнє – иль порожньо, иль темно, Меж тим, під тягарем познанья й сомненья, У бездіяльності зостариться воно. Вустами ліричного героя поет говорить про малодушність, молодого покоління, про його нездатність випробовувати сильні почуття, він пророкує йому найстрашнішу долю: забуття й глузування нащадків. Юрбою угрюмою й незабаром позабутої Над миром ми пройдемо без шуму й сліду, Не кинувши століттям ні думки плідної, Ні генієм початої праці.
Примітно, що в цьому вірші поет уживає займенники “ми” і “наше” (покоління). Тобто він уже не відокремлює себе від звичайних людей. Якщо герой ранніх добутків поета був переконаний у своїй винятковості й піднімав себе над юрбою, то в більше дійшлій вік він відмовляється від ліричної зарозумілості відносно інших людей.
Ліричний герой визнає себе одним з них. Він з того ж покоління, що нудиться життям і приреченого на бездіяльність. Але на відміну від всіх інших він – Поет і може те, на що не здатно інші.
Міркування про свою долю, і про свою роль – ролі поета, Лермонтов виклав у вірші “Пророк”. Це вірш – своєрідне продовження пушкінського з тією же назвою.
Пророк, стремившийся проголошувати “любові й правди чисті ученья”, зустрічає лише злість і прокльони тих, у кому він прагне розбудити все краще. Поет-Пророк змушений бігти в пустелю. Там живе він згідно із природою, всіма живими тваринами й зірками.
Коли ж йому доводиться з’являтися серед людей, вони зустрічають поета глузуваннями й презирством за його наготу, бідність і худорбу. І ніхто не хоче визнати того, що “бог говорить його вустами”. Але ліричний герой Лермонтова, уже навчився подумки нестися ладь, від юрби бездушних масок, що оточують його пестрою толпою. Хоча часом, коли шум цієї юрби, руйнує зачарування мрії поета, йому хочеться: …
Збентежити веселість їх И зухвало кинути їм в очі залізний вірш, Облитий гіркотою й злістю! Але таке бажання поет випробовує усе рідше. Всі частіше його охоплює відчуття скороминущості, неміцності буття.
Його ліричний герой нудиться тим, що йдуть кращі роки, а в душі його не залишається вже ні бажань, ні любові, усе здається порожнім і незначним і в першу чергу сама “життя…
Така порожня й дурна штука…”. Ті ж мотиви звучать і в одному з останніх віршів Лермонтова “Морська царівна”. Прекрасна дочка морського царя, що заманює героя чудовою красою, при ближчому розгляді перетворюється в “чудо морське із зеленим хвостом”.
Взагалі в любові ліричний герой Лермонтова, нещасливий так само, як і сам поет.
У відносини закоханих раз у раз втручаються сторонні обставини, нерідко фатальні, часто любов буває нерозділеної. Лише в мріях ще живе ідеальний образ коханої: Але вірні мрії той образ зберегли В груди моєї; той погляд, виконаний вогню, Завжди із мною. Ліричний герой Лермонтова, відчуваючи неміцність і швидкоплинність життя й ілюзорність надій на щастя, зрештою примиряється з життям, як примиряється з долею й герой його останньої романтичної поеми “Мцири”.
Вирослий у монастирі, “у задушливій келії”, юний горець, всією душею рветься на батьківщину. Він біжить із обителі, у надії відшукати шлях додому.
Три дні, проведених на волі, для юнака дорожче всього попереднього життя, прожитої “у в’язниці”. Але мрії його нездійсненні, він ніколи не знайде дороги додому. Природа, що вразила юнака своєю красою, стає перешкодою між ним і батьківщиною.
Перед смертю герой просить перенести його в монастирський сад, де він сподівається одержати привіт, з недосяжної батьківщини. І із цією думкою я засну й нікого не прокляну! За тринадцять творчого років ліричний герой Лермонтова, проходить складний шлях від романтичної захопленості, до реалістичного сприйняття миру й життя.
Якщо спочатку герой протиставляє себе суспільству, то згодом він занурює в життя людей, намагається зрозуміти й осмислити її. І хоча висновки, до яких він зрештою приходить, не веселі, поет примиряється з життям і не проклинає її.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)