Філософія буття в романі О. Гончара “Собор” (3 варіант)
… Собор лине вгору, ідеальне суголосся бань породжує мелодію, яку слухають блакитні вежі. Її чують і люди, розрізняють німу музику серед бурхливих акордів життя ті, що й у собі бережуть собори, красу почуттів і прагнень. Такими є більшість героїв роману Олеся Гончара “Собор”.
Собор – світла пам’ятка легендарного козацтва, що після розгрому військом Катерини II Запорозької Січі задумало поставити цей величний храм на згадку нащадкам. Цей собор став не тільки прекрасною архітектурною пам’яткою, не тільки зразком мистецької
Велична будова – свідок епохи, струмінь, що несе у сучасність подих волі предків-козаків, почуття краси. Так, для Миколи Баглая цей старий собор – це не просто пам’ятка архітектури, він для нього – символ зв’язку між минулим і сучасним. У ньому він відчуває душу тих запорожців, які будували нащадкам на згадку цей собор, будували, бажаючи залишити свій слід на землі, доторкнувшись до вічного і прекрасного – до мистецтва, будували, вклавши в нього своє розуміння краси,
Микола дивиться на цей собор, його думки і душа линуть у минуле, його відчуття живуть у сучасному, його велика справа – захист собору від руйнівників, боротьба з пігмейською психологією, – буде жити у майбутньому, адже завдяки таким, як він, сьогодні ми можемо милуватися красою наших храмів, пишатися ними – свідками нашої історії, завдяки таким, як він, наші нащадки зможуть доторкнутися до прекрасного, до минулого, до історії, відчути вічне. Завдяки таким, як професор Дмитро Яворницький, що в свій час ладен був пожертвувати життям, захищаючи собор від махновців. А скільки всього пішло з життя разом з людьми! Саме про це мовчить собор “у дивному смутку”, адже скільки він усього пережив, скільки всього бачив, але не видно на ньому “зморшок часу”, бо не підвладна їм висока душа. Недарма Миколі здається, що у соборі живе “горда нев’януча душа степу”, живе дух народу, його естетичний ідеал, який не підвладний часу і процесу старіння.
Собор для Баглая живий, він чує музику “отих гармонійно піднятих в небо банькуполів, наростаючих ярусів, його співучих ліній”, що для нього реально існує, він душею вслухається в “музику сфер”, у вічну музику. Собор навіює на Миколу щось велике, адже “має в собі щось від стихії”.
Собор у романі Гончара – це не тільки індикатор душ, це свідок історії, це зв’язок між небом і землею, вічним і миттєвим, між Всесвітом і людиною, між минулим і сучасним; він – втілення самого буття. Створивши цей метафоричний образ, Олесь Гончар ніби постукав у серця людей, нагадуючи їм про вічні цінності, про їхню історію, про духовний зв’язок між поколіннями.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)