Філософське есе Камю “Міф про Сізіфа”
“МІФ ПРО СІЗІФА”. Філософське есе “Міф про Сізіфа” було надруковане в 1942 році. Назва есе відсилає читача до відомого античного міфу про Сізіфа, приреченого богами на жорстоку кару: Сізіф мусив підіймати на гору важкий камінь і щоразу, коли він досягав вершини, камінь зривався донизу, і Сізіф змушений був усе починати спочатку. Абсурдність праці Сізіфа і має на увазі Камю, і тому додає своїй філософській праці підзаголовок “Есе про абсурд”. Абсурдність Сізіфової праці стає для Камю узагальненим філософським символом, який він
Життя людини, за цією концепцією, не має розумної мети, не виправдане жодними з тих аргументів, що ми їх вкладаємо у звичне, але надумане, з точки зору Камю, поняття “сенс буття”. Поняття еволюції, цивілізації, долі, божественного задуму виявляються фікцією, за якою немає нічого, – лише людина, яка тільки і може, що усвідомити власну безпорадність, нікчемність і безглуздість свого існування. Як пояснює О. Яковлев, “французький мислитель, намагається проаналізувати свідомість людини, яка позбавилась релігії, віри в бога, а саме такою є доля сучасної людини,
Цю “розірвану” свідомість – усвідомлення абсурду – Камю й виклав у “Міфі про Сізіфа”. Якщо бога не існує, то чи варте життя того, аби його проживати? – формулює мислитель своє головне питання”.
Філософський песимізм, виявлений у цій праці, великою мірою був обумовлений тим історичним контекстом, у якому вона писалася. Франція була окупована. Сили її захисників були зламані, а німецькі війська продовжували тріумфально просуватися Європою, практично не зустрічаючи на свому шляху опору.
Легкість, з якою столітні культурні та матеріальні надбання європейської цивілізації падали до ніг і паплюжились новітнім нацистським дикунством, навіювала закономірні думки про хиткість і оманливість тих життєвих засад, на яких вони були зведені і які ще вчора здавалися непорушними.
Реальність видавалася повним абсурдом і це породжувало небезпечну ілюзію вседозволеності. Саме на цю ілюзію, як на найбільш слабку ланку в філософських аргументах “Сізіфа”, майже відразу вкаже й сам Камю. “Почуття абсурду, коли його намагаються перетворити на керівництво до дії, – робить вбивство щонайменше байдужим, а отже, припустимим. Якщо немає у що вірити, якщо ні в чому немає сенсу і не можна стверджувати цінність чого б то не було, тоді усе дозволено і усе припустиме.
Можна розтоплювати печі крематоріїв, а можна й займатися лікуванням хворих. Злодійство чи доброчесність – усе абсолютна випадковість і примха”.
В цей час у Франції вже починає набирати сили рух Опору, до якого приєднується й Камю і який стає для нього символом хоча б часткової – в конкретноісторичній (але не метафізичній) площині – виправданості сенсу людського буття. Цю думку Камю висловлює в своїх “Листах німецькому другові”, які писалися безпосередньо услід за “Міфом про Сізіфа”: “Я продовжую вважати, що у цьому світі не існує вищого сенсу. Але я знаю, що дещо в ньому усе ж має сенс, і це людина, оскільки лише вона одна шукає цього сенсу. В цьому світі є принаймні одна правда – правда людини… її і потрібно врятувати…
А це’означає не калічити її, це означає прагнути до справедливості, яка зрозуміла лише їй одній”.