Філософське осмислення єдності природи і людини в “Кримських сонетах” А. Міцкевича
Сонет… Щось величне і водночас потаємне криється вже навіть в одному цьому слові. Високі почуття і музика звуків.
Так уявляється мені сонет. І уявлення це не зникає, коли я читаю сонети Петрарки, Шекспіра і Міцкевича.
“Кримські сонети” – це особливі твори. Особливі за своїм звучанням і глибиною думки, особливі за мелодійністю і тематичною розмаїтістю.
Волею долі потрапивши на чужу землю, спостерігаючи багатства чужої йому природи, в оточенні недругів, Адам Міцкевич зумів зберегти в уяві красу рідної землі, яка підсвідомо
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви.
(“Акерманські степи”)
Вісімнадцять сонетів увійшли до кримського циклу Адама Міцкевича.
Усі вони уособлюють внутрішній порив автора до рідної землі, від якої вій був силоміць відірваний царською поліцією:
О мисле! Спогадів є гідра мовчазна,
Що спить на дні твоїм під зливами-дощами,
А в супокійну мить рве серце пазурами.
(“На верховині Тарханкут”)
У супроводі своїх п’яти супутників Адам Міцкевич був самотнім, бо двоє з них були служаками вищих щаблів
Але він є ключем до розуміння того ганебного середовища, в якому опинився польський поет. Автор не просто порівнює себе з підбитим птахом, він неначе зливається з яструбом, відчуває страшну загрозу від перебування у ворожому середовищі. Становище яструба – це становище висланого з рідної землі Міцкевича:
Нещасний яструб! Бурі його збили
З небес, в чужі закинувши краї;
Він мокрі пера розгорнув свої,
На щогли сівши, зморений, безсилий.
(“Яструб”)
У всіх сонетах Міцкевича кримського періоду висновок – в останніх двох-трьох рядках. В останньому сонеті висновок не завершено, неначе автор дає змогу читачеві домислити його.
Мені здається, що сонет “Руїни замка в Балаклаві” перегукується з твором Лесі Українки “Царі”. Певно, в душі кожного генія є нотка єдності з народом і відповідальності за його долю.
Адам Міцкевич прагнув побувати в Криму. Перша поїздка була нетривалою і ніяк не позначилася на творчості поета. А друга подорож подарувала світові чудовий цикл “Кримських сонетів”:
Чорніє пасмо гір, долину ніч проймає,
Шепочуть, мов крізь сон, потоки у гаях,
І – квітів музика – солодкий ллється пах,
Що для ушей мовчить, до серця промовляє.
(“Алушта вночі”)
Як яскраво й образно розповідає поет про красу кримської ночі! Читаючи ці рядки, проймаєшся єдністю людини і чаруючої природи, вловлюєш навіть звуки і запахи, прагнеш дихати одним із поетом повітрям і відчувати те, що відчув він, проте Міцкевич невіддільний від своєї рідної землі. І тому чари Криму тмяніють, коли автор згадує свою батьківщину:
Далекої Литви природа непочата –
Грузька драговина, незаймані ліси…
Мені любіший тут шум сосон, дзвін коси,
Ніж солов’ї Байдар, салгірських лук дівчата.
(“Мандрівник”)
А у сонеті “Аю-Даг” порівнює почуття молодого поета з чорними і грізними спіненими валами хвиль, то ясними, як сніг, то мінливими, як веселка. Але призначення поета в тому, щоб служити людям і не ламатися від бурі.
“Кримські сонети” Адам Міцкевич присвятив Пушкіну, якого вважав найвизначнішим поетом того часу. Проте ці твори молодого на той час поета вплели найкращу квітку в вінець його безсмертя:
Та лютню ти взяв,- і віхор враз одбіг,
Нісні зоставивши, що пам’ять людська з них
Вінок безсмертності зів’є тобі на скроні.
(“Аю-Даг”)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)