Герой трагедії У. Шекспіра “Отелло”

Являючи собою досить точне перекладання новели Джиральди Чинтио “Венеціанський Мавр” з його збірника “Сто оповідань” (1566), що стала відомої Шекспірові, як видно, у чиїм те переказі або в не англійському перекладі, що дійшов до нас (італійської мови Шекспір не знав), трагедія Шекспіра проте в головному кардинально відрізняється від свого першоджерела

И це головне – характер її центрального героя. У Чинтио Мавр, підбурюваний підступами свого Прапорщика (у новелі особисте ім’я має тільки Дездемона), підступно вбиває свою дружину,

причому робить це не сам, а скориставшись послугами все того ж Прапорщика,- так, щоб самому уникнути всіляких підозр. І навіть ставши перед судом, він заперечує доконане имзлодеяние.

Відштовхуючись від уже існуючого сюжету, Шекспір перетворює його так, що досить пересічна авантюрно-кримінальна Історія здобуває риси високої трагедії духу. Відомо класичне висловлення А. С. Пушкіна: “Отелло від природи не ревнивий – навпроти: він довірливий”. Замість історії злочину Шекспір написав історію людини, що відрізняється від інших не тільки кольорами шкіри (“Чорний я!”), але й своїми щиросердечними властивостями:

чесністю, прямотою й дитячою довірливістю.

Любов його й Дездемони – природна, тому що й у ній є всі ці якості, вони настільки ж близькі один одному, як Ромео й Джульетта або чету Макбетов.

Відважний воїн, непереможний генерал (внаслідок чого Сенат Венеції відправляє його продовжувати службу на Кіпр) – і при цьому простодушна дитина, що не відає про існування у світі таких людських якостей, гак підлість, підступництво, лицемірство, не допус-каюшнй і думки про можливості обману, зради й тому так що легко ввірував у вигадки Яго – шекспірівський варіант Прапорщика – про зрадництво свого вірного лейтенанта Кассио, про невірність своєї улюбленої дружини Дездемони. Із цим відчуттям, із цим знанням він не може жити – притворствуя, лукавлячи, він не здатний перетворитися у вічного спостерігача, у шпигуна власної дружини

Довідавшись, як він думає, про її зраду, Отелло рішуче міняється: ніжність перетворюється в брутальність, довірливість – у підозрілість. У всьому – у кожному слові її й жесті – чудиться тепер йому обман; саме тому, що раніше ніколи й думки він не міг допустити про такому. Єдине для нього рятування від цього невідступно поселились у його будинку (і його душі) сумніву – рішення, до якого він приходить: убивство Дездемони. Але, здійснивши його, О. довідається, що Дездемона безневинно, що обоє вони жертви тієї дивовижної інтриги, що сплів так мистецьки Яго. 0. сам називає себе “убивцею чесним”:

Я не в гніві мстив,

А жертву честі приносив, як думав”

У цих словах – ключ до доконаному їм убивству: людина, для якого Честь – вище всього, він не міг існувати поруч із пороком, не міг допустити, щоб безчесність залишилася безкарною. Усвідомивши весь жах вчиненого, він убиває себе – кинджалом перерізує собі горло. Першим виконавцем ролі О., як і більшості інших героїв шекспірівських трагедій, був Ричард Бербедж. За минулі з тих пор чотири сторіччя ця роль входила в репертуар багатьох акторів-трагіків. В Англії: від Дэвида Гаррика (1745) і Эдмунда Кина (1832) до Лоренса Олів’є (1938); прославленими виконавцями ролі О. були німецький актор Ф. Л. Шредер і американський актор-негр Айра Олдридж (1826), великий італійський трагік Томмазо Сальвини (1856), російські актори П. С. Мочалов (1828) і В. А. Каратигин (1836), А. И. ЮЖИН (1907) і К. С. Станіславський, що зіграв О. на самому початку свого творчого шляху в його ж постановці на сцені Суспільства мистецтва й літератури (1896).

В XX столітті – А. А. Остужев (1935), Н. Д. Мордвинів (1944), грузинський трагік А. Хорава (1937), вірменський – В. Папазян (1908). В останні десятиліття трагедія не користувалася особливою популярністю на російській сцені – тим цікавіше незвичайне трактування, запропоноване А. В. Эфросом (1976, у головній ролі Н. Н. Волков).

Образ шекспірівського Отелло був втілений в однойменній опері Д. Верді (1887, лібрето А. Бойто). У лібрето, чітко обкресленому й урятованому від деталей, що не піддаються музично-інтонаційному узагальненню, основний конфлікт зміщений з діючого плану на психологічний; ущільнення собитийного ряду приводить до “згущення” темпераменту О., інтрига очищена від натуралістично-побутових подробиць. Мелодико-гармоничес-кий вигляд “венеціанського мавра” проливає нове світло на трагедію О.: дитя природи, він недосвідчений у нюансах почуттів і відносин; захват у бої переміняється захватом у любові, і кожна нова пристрасть, витиснувши колишню, заповнює його мир.

Музична драматургія характеру Отелло це чергування ряду контрастних станів: невтримний гнів, всепоглинаюча ніжність, глибока пригніченість, бездонна скорбота, повне заціпеніння. Лейтмотив любові, що тріумфує у фіналі, по экстатичности зближається з темою Тристана й Ізольди в її вагнеровском втіленні

Першим виконавцем партії Отелло став великий італійський тенор Таманьо (1887). У тому ж році відбулася прем’єра опери в петербурзькому Маріїнськім театрі (О.- Н. Н. Фигнер). Партію О. виконували багато видатних співаків: Н. С. Ханаев (1932), Марио дель Монако (1950-і рр.), В. А. Атлантів (1978).

На балетній сцені образ О. втілив легендарний танцівник В. М. Чабукиани (1957).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Герой трагедії У. Шекспіра “Отелло”