Глібов Леонід Іванович Осел і Соловей

Раз у вишневому садочку Лежав Осел у холодочку. Побачив він між рястом Солов’я І став йому гукати: – Здоров, співун! Насилу вглядів я; Який маленький ти, а кажуть, що горлатий. Ану, лишень, утни! Казали у дворі індики, Що ніби ти співать мастак великий, Чи, може, брешуть, вражії сини?

Ану, нехай і я почую, Яку там пісню ти вдереш – Веселую чи жалібну якую; Тут сила не в тому – яку, а як утнеш!.- І Соловей почав співати; Лунає пісенька на ввесь садок; Лежить і слуха дурень головатий, Неначе справді знає прок. А Соловей аж горло надриває І на всі

заставки співає: Щебече, і свистить, І тьохкає, і торохтить. На що вже горобці – і ті попритихали І прислухаться стали. Замовк співун і на Осла глядить,- Чи буде, мов, хвалить?

– Ну, молодець! – сказав суддя ухатий,- Хороший птах: Хоч невеличкий, та горлатий… Ти, мабуть, виплодивсь не в наших сторонах. Коли б ти нашого наслухавсь півня, Тоді б ще краще заспівав; Хоч він тобі й нерівня, А все-таки хоч трохи б перейняв.- Такої похвали співун не сподівався; Якби був знав, То й не співав. – Прощайте, дякую! – він до Осла озвався.

– Прощай! – сказав Осел.- Навідайсь ще коли, Бувай здоров, небоже!

Таких суддів, такої похвали Не дай нам, боже!

[1890].


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Глібов Леонід Іванович Осел і Соловей