Глібов Леонід Іванович Зозуля й Горлиця


Зозуля Горлиці жалілась, Що доля їй недобрая судилась; Мов сирота вона, тиняється сама, Минає літечко, порадоньки нема. – А діти? – Горлиця питає.- Чи, може, хто гніздечко зруйнував? Чого на світі не буває! Хто, серце, горенька не знав?

– А цур їм, дітям тим! – Зозуля закувала.- Нащо здалось гніздо мені? Яєчка крадькома я другим підкладала, Нехай висиджують дурні! То все, голубонько, дурниці; Нам літечко святе Судилось не на те, Щоб у гнізді сидіть, як печериці. Згадала я зозульників дурних,- Бодай вони мандрикою вдавились,- Як кукувала я,

за мною волочились, Тепер хоч би один на сміх…

– Ну, коли так,- їй Горлиця сказала,- Ти, вітрогононько, на долю не звертай! Все літечко кукукала, гуляла, Тепер сиди, очицями моргай.- Не раз Зозуля Горлицю згадала, Як кулаками сльози утирала.

Дарую байку я зозулям молодим, Не тим, Що у гаях гульню справляють, Дарую я своїм, Що у цяцькованих корсетках походжають І крутять розумом дурним. Нехай вона на спомин буде, Що не щодня бува бридня; Пшениченьку позабирають люде, Останеться суха стерня. А восени підкрадуться морози, На серце томлене накинеться зима, І не роса паде – поллються тихі сльози, Що є, мов, каяття, та вороття нема.

[1891].



Глібов Леонід Іванович Зозуля й Горлиця