Голодний 1933 рік в українській літературі та в документальних спогадах
Голодний 1933 рік в українській літературі та в документальних спогадах
Достоєвський сказав: “Друга половина життя людини визначається звичками, набутими за першу його половину”. Дійсно, сьогоднішній наш вибір зумовлює наступні. Всі знають прислів’я про те, як вчинок перетворюється на людську долю. Тому справа совісті, віри, моральних ідеалів людини і спільноти, до якої вона належить – зовсім не приватне, особисте питання. Дехто скаже: “Хіба велике значення мають власні переконання?
Головне ж, як кажуть, бути людиною”.
Якщо можна вивести кращу породу коней, казав він, то чому не можна вивести кращу породу людей?
Але якщо настільки важливий особистий вибір, то вибір народу зумовлює його історію на незрівнянно більший час. Розмірковуючи над трагедією голодомору 1933-го року, ставиш собі питання: які причини призвели до цього? Найлегше сказати – винні комуністи. Але не забуваймо вислову: кожна країна має правителів, гідних
Дуже спокусливо: землю отримує той, хто хоче не працювати, а панувати. Куркулів (підприємців і трударів) до Сибіру! Діставай обріза і полюй за людьми. Хтось скаже: “Народ був обдурений”.
Можливо. Але чому мовчала влада? “Вона була молодою й не мала авторитету у селянства”. Добре. Але чому мовчала інтелігенція?
Бо вся її “духовність” та інтелект не змогли розпізнати небезпеки. Більше того, вона була на перших місцях революційної праці! І хоч багато хто з її представників розчарувався в марксизмі (Іван Франко у своїй праці “Що таке поступ?” зрікся віри у прогрес, атеїзм та ігнорування релігійної спадщини), їхні голоси потонули в оптимістичних демонстраціях. Нарешті: чому мовчала церква? Може тому, що її роль зводиться до зовнішніх обрядів, не поширюючись на виховання суспільної думки?
Чому атеїзм пустив найбільші корені в країнах, де вірять не в особистість, а в масу: православних і католицьких?
На ці болючі запитання намагалися відповісти українські письмен ники, зображуючи голодомор 1933 року. Вони бачили різні аспекти цього лиха, і воно відбивалося у калейдоскопі їх внутрішнього світу.
Першим твором про голодомор був роман Уласа Самчука “Марія” (1933). Написаний “по-гарячому”, він весь складається із сердечного болю. Самчук прагне не пояснити, а просто розповісти світові про страшне лихо власного Народу.
Тому оповідь ведеться через світобачення звичайної селянки, не обтяженої філософськими теоріями. Вона вірить тільки в те, що треба терпіти, а суд довірити Всевишньому: “Бог не прийде києм карати”, – такий лейтмотив твору. Задача письменника – констатувати факт: проти народу здійснено кривавий злочин.
Інакше підходить до цієї теми Аркадій Любченко в нарисі “Його таємниця” (1943). Нарис – частина його спогадів про Миколу Хвильового. Тут голод розглядається з точки зору освіченого представника письменницької богеми. Хвильовий і Любченко дістають дозвіл поїхати по селах і на власні очі перевірити жахливі чутки: “Їдемо, зачить, вивчати новий кардинальний процес соціалістичного будівництва – голод”.
Безпосередньо не загрожені цим лихом (без зайвих зусиль беруть квитки, їдуть в окремому купе, в області живуть у секретаря райкому), вони глибоко переймаються чужими стражданнями: селянці-жебрачці, стріченій у Харкові перед від’їздом, вони віддають усі гроші, які мають при собі; знайшовши в потязі хлопчика, який втратив батька, вони розшукують по вагонах його сім’ю, забороняють кондукторові виганяти цих людей з їхнього купе, оплачують їм подальшу дорогу, допомагають харчами.
Любченко наводить факти про спроби опору з боку селян: самочинні виступи проти влади, спроби захоплювати насіннєві фонди, грабувати перше-ліпше майно, вбивства представників влади, тероризм, людожерство, втечі. “Було неймовірне безладдя, безнадія, відчай. Був жах”.
Любченко підхопив плямистий тиф і надовго захворів, а Хвильовий покінчив життя самогубством. З точки зору Хвильового, програма виходу зі страшного глухого кута української історії – обов’язково вижити: “І якраз ми, а також всі ті, що з нами, мусимо жити. Жити і діло робити. Сьогодні зокрема обставини склалися так, що треба перш за все зберегти себе фізично.
От найголовніше завдання”.
Третій текст про голодомор, який ми розглянемо – поема Івана Багряного “Антон Біда – Герой труда” (1955). Тут автор застосовує гіркий сарказм в зображенні цієї трагедії:
Повимирало геть підряд
Населення
Цілих сільрад!
Колгоспи ж мерли взагалі
Із ланковими на чолі! –
Немов виконували план,
Немов угноювали лан, –
Організовано, мовлів!
У стилі директивному!
У стилі ери соцзмагань!
У дусі колективному!
Кульмінація оповіді – протиставлення радісної “показухи” “комуністичного будівництва” і матерів, які їдять дітей:
А по шляхах повзли чутки
Тривожні й неймовірні,
Що діточок десь матері
З’їдали,
Божевільні.
В такій от радісній порі
Дітей з’їдали матері!
Якраз як “квітнула” земля
У сяйві “сонечка” з Кремля!
Коли ревли, щоб знали ви,
Пісень “братерства” із Москви!
Нарешті, для Василя Барки, автора повісті “Жовтий князь” (1963), голодомор 1933-го – явище релігійне. Він постійно наголошує, що голод – наслідок вибору народом сатанинської влади. Тут знову вжито протиставлення: сите життя комуністичної міської верхівки та приреченість безпритульних, гнаних селян, які вмирають прямо на вулицях.
Таким чином, тема голодомору займає значне місце в українській літературі ХХ століття. Страшна біда змусила багатьох письменників замислитись над її причинами. І хоча в творах переважає описовість над аналізом, головний висновок такий: ми відповідальні за життя своє і свого народу. Наш вибір матиме наслідки на багатьох людей.
Робити власний вибір релігії, національного обов’язку, громадської позиції, політичної орієнтації – наш обов’язок сьогодні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)