Головний персонаж роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”


Сучасники, у тому числі Бєлінський, у значній мірі ототожнювали Печорина з Лермонтовим. Тим часом авторові важливо було відмежуватися від свого героя. За словами Лермонтова, Печорин портрет, складений з пороків цілого покоління – “у повному їхньому розвитку”.

Цілком зрозуміло, чому “Журнал Печорина” для Лермонтова – “чужий добуток”. Якщо не кращої, то центральною його частиною є щоденникові записи Печорина озаглавлені “Князівна Мері”. Ніде П. так не відповідає образу, розкритому автором у передмові. “Князівна

Мері” з’явилася пізніше всіх інших повістей

Передмоваа, що Лермонтов написала для другого видання роману, своєю критичною гостротою насамперед пов’язане із цією повістю. Герой, якого він представляє читачеві, – це саме того П., яким він показаний на сторінках “Князівни Мері”. Критичний пафос останнього періоду життя Лермонтова в цій повісті виявився особливо яскраво. На характер головного героя, мабуть, вплинула різночасність написання повістей. Свідомість Лермонтова дуже швидко змінювалося.

Змінювався і його герой. П. в “Князівні Мері” уже не зовсім той, що з’являється спершу

в “Бэле”, потім в “Фаталісті”. Наприкінці роботи над романом Печорин знайшов ту виразність, що повинна була довершити обіцяний портрет. Дійсно, в “Князівні Мері” він з’являється в самім непривабливому світлі.

Звичайно, це натура вольова, глибока, демонічна. Але так його можна сприймати тільки очами юної князівни Мері й осліпленого їм Грушницко-го. Той непомітно для себе наслідує П., тому він так уразливий і смішний для П. Тим часом навіть цей Грушницкий, незначність, на думку П., викликає в нього почуття заздрості. І одночасно скільки хоробрості виявив П. у кульмінаційний момент дуелі, знаючи, що його власний пістолет не заряджений. П. і впрямь проявляє чудеса витримки. І читач уже губиться: так хто ж він – цей герой нашого часу? Інтрига виходила від нього, а коли жертва заплуталася, він начебто й не винуватий

Печорина називають дивною людиною всі персонажі роману. Лермонтов приділив багато уваги людським чудностям. У П. він підсумує всі свої спостереження. Чудність П. як би вислизає від визначення, тому думки про нього навколишніх полярні. Він заздрий, зол, твердий.

Разом з тим великодушний, іноді добрий, тобто здатний піддатися доброму почуттю, шляхетно захищає князівну від зазіхань юрби. Він бездоганно чесний наодинці із собою, розумний. Печорин талановитий письменник

Лермонтов приписує чудову “Тамань” його недбалому перу, щедро ділячись із героєм кращою частиною своєї душі. У результаті читачі як би звикають багато чого вибачати в П., а дещо й зовсім не зауважувати. Бєлінський захищає П. і фактично виправдує його, оскільки “у самих пороках його проблискує щось велике”.

Але всі доводи критика сковзають по поверхні печоринско-го характеру. Ілюструючи слова Максим Ма-ксимича: “Славний малий, смію вас запевнити, тільки небагато дивний…”, Лермонтов дивиться на свого героя як на явище виняткове, тому первісна назва роману – “Один з героїв нашого століття” – було відкинуто. Іншими словами, П. ні з ким не можна змішувати, тим більше із самим поетом, як це категорично сформулював И. Анненский: “Печорин – Лермонтов”. А. И. Герцен, говорячи від імені “лермонтовского” покоління, затверджував, що Печорин виразив “дійсну скорботу й розірваність тодішнього російського життя, сумна доля зайвої, загубленої людини”. Герцен поставив тут ім’я П. з тією же легкістю, з який він написав би ім’я Лермонтова

Герой проходить через всю книгу й залишається з. Людина без серця – але сльози його гарячі, краси природи сп’яняють його. Він робить дурні вчинки, але тільки тому, що від нього чекають їх. Він убиває оббреханого їм людини, а перед тим перший пропонує йому світову.

Виражаючи риси множинні, П. насправді винятковий. Дурні вчинки здатний робити всякий. Усвідомлювати себе катом і зрадником – дано не кожному. Роль сокири, що визнає за з бій П. серед людей, – зовсім не евфемізм, не завуальована світова скорбота.

Неможливо зробити знижку, що це висловлено вдневнике.

Сповідаючись, Печорин жахається своєї “жалюгідної” ролі бути неодмінним учасником останнього акту комедії або трагедії, але в цих словах немає й тіні каяття. Всього його нарікання нагадують “жалюгідний” стиль Івана Грозного, що голосить над черговою жертвою. Зіставлення не здається перебільшеним. Ціль Печорина необмежена влада над навколишніми.

Тим настойчивей він підкреслює, що страждає від нудьги й “дуже жалюгідний”. Печоринскую нудьгу намагався опоетизувати й розвити поет лермонтовской школи Ап. Григор’єв, а в результаті вийшла московська туга із циганськими гітарами. Печорин говорить прямо, що йому нудно – життя його “пус-тее з кожним днем”, говорить, начебто в тон тиранові, що називає себе “псом смердящим”.

Звичайно, жертви П. не настільки криваві, вони насамперед знищуються морально. Розшифровку ідеї героя нашого часу треба шукати в індивідуальному демонізмі: “Собранье зол його стихія”.

У главу кута печоринского світогляду Лермонтов поставив спрагу влади, що руйнує особистість. Зрозуміло, це тільки намічено Лермонтовим, і тому його герой не має різких обрисів. У ньому немає нічого хижого, навпроти, багато жіночного. Проте в Лермонтова були всі підстави назвати П. героєм майбутнього

Не те страшно, що Печорин іноді “розуміє вампіра”. Для П. уже відшукане поле діяльності: обивательське середовище, властиво, і є це поле – середовище драгунських капітанів, князівен, романтичних фразерів – самий сприятливий грунт для взрашивания всіляких “садівників-катів”. Це буде саме те, що Лермонтов назвав повним розвитком пороків. Жадати влади, знаходити в ній вища насолода – це зовсім не те, що мимоволі зруйнувати побут “чесних” контрабандистів.

От яку еволюцію проробив образ П. від “Бэли” і “Тамані” до “Князівни Мері”. Коли Бєлінський захоплюється іскрами величі пороків П., він тим самим як би прагне очистити його образ від дріб’язкових тлумачень. Адже Печорин так мальовничо вподібнює себе матросові, породженому й вирослий на палубі розбійницького брига.

У такім прочитанні П. поганий, тому що інші ще гірше. Бєлінський зм’якшує печоринские риси, не зауважуючи питання, заданого героєм самому собі: “Невже зло так привабливо?” Привабливість зла – так точно охарактеризував Лермонтов хвороба свого століття

Образ П. написаний не однією чорною фарбою. Зрештою П. втратив свою гіршу половину. Він – як людина з Казки, що втратив свою тінь.

Тому Лермонтов не перетворив П. у вампіра, а залишив його людиною, здатним навіть скласти “Тамань”. От ця людина, так схожий на Лермонтова, і заслонив тінь П. І вже неможливо розібрати, чиї кроки звучать на кременистому шляху

Лермонтов накидав портрет, що складається не з пороків, а із протиріч. А головне, дав зрозуміти, що ту спрагу, який страждає ця людина, не вгамувати з колодязя з мінеральною водою. Згубний для всіх, крім самого себе, П. подібний до пушкінського анчара.

Його важко представити серед жовтіючої ниви, у російському пейзажі. Він усе більше десь на сході – Кавказ, Персія


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Головний персонаж роману М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”