Григорій Косинка – В житах


Григорій Косинка

В житах

Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ. Я пам’ятаю хороше тільки ранок: заплаканий у росах, молодий і трохи засоромлений сонцем, що смутне купалося у стрижні. – Ну, ну… вже й цілуватися лізе! Кажу це до сонця, бо воно безцеремонно грається волосинками на моїй нозі, любовно оглядає забрьохану колошу на штанях і сміється з мене крильцями бджіл: “Дізік, дізік… ” – Дізік?!

Я починаю сердитись, бо що таке “дізік”? Дізік – страшне для мене слово, бо воно нагадує мені

про дійсність – раз, а друге – в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і належав! Маєте: “Коли, – думаю, – сонце починає шукати дезертирів – до села не піду, небезпечно (такий наш звичай дезертирський), а просто собі левадами, благо ще неділя сьогодні – сплять, в жита”. Так і постановив: левади манять мене зрадливо вербами, городи пахнуть полином, м’ятою, але мій вірний товариш – жита. Ляжу в долині, де тліє під сонцем Гордина могила, а переді мною стовповий шлях, Гнилище, Чорносливка, далі…

– В жита! … Одкрасувались – наливаються, через тиждень-другий

– копи, а зараз догоряють; у мене почали дзвонити коси, серпи, а важкий колос схилявся до землі, але в цю хвилину старий чорногуз поважно пройшов травою до болота, поклонився на всі чотири сторони, піймав необережну жабу і під глухий клекіт сполохав на ставищі дику качку…

– От дурна жаба, правда? Це моє слово до японського одрізана, але після цього я рішуче встаю, підкочую колоші і сміюся до своїх ніг, а вони ж у мене міцні, рівні, сильні (волоссям обросли, а мені баба казала: то – сила); заглядаю у стрижень: там же до мене посміхаються сірі, гарні очі, розпатланий чуб горить на сонці та визирає ще дитяче обличчя Корнія Дізіка. Показую йому кулака й ловлю зором слід чорногуза. – Треба рушать! Поснідать би не вадило, а? Але пригадую, що коли в селі побачить солдат зелену сорочку, спокійно прицілюється з рушниці, наче в суху вербу, і вигукує, стріляючи з ляку: “Стой, ні с мєста!” Правда, це буває дуже рідко, бо ми, дезертири, – народ бойовий, а ходимо обережно, особливо вечорами; засиніло – село наше, а ранок – жита обминаємо.

Вирішив не снідать: хіба можна до служби божої хоч рісочку до рота брати?! … Коп’ях сіна підсмикав, підбив ногами (хай слід затреться), уважно оглянув свою “японочку” – засунув її за пасок штанів, картуз – на очі, а стежкою чорногуза – в жита. Не пішов, а поплив…

Бо мені не звикать до одноманітного ритму хлібів, і степ для мене знайомий, як і моя “японочка”: хвилюється ранками, дзвонить хвилями в обіди, а вечорами, коли догоряють жита, лягає спать. Іду знайомими стежками: широкий Розділ зустріне мене пшеницями, Темник привітає житами, а коло Гординої могили – крайкована синіми льонами плахта з вівса, ячменю і п’яних гречок. Все так просто, ясно і раптом: – Чого це курить степовий шлях? Лягаю. “Японка” косо дивиться на дорогу, мої нерви приймають пісні поля і, здається, починають підспівувати самі; десь над ухом б’ється крильцями джміль, гуде, розсотує нерви, і мені до болю хочеться піймати його і задавить… Ще пильніше вдивляюся на закурену дорогу, “кавалерія, кавалерія”, проноситься іскрою думка, гасне на синьому льону і твердо рішає: “Убити двох, трьох, а тоді що буде…

Застрелиться”. Але мимоволі кладу за обніжок голову, засовую босі ноги в жито, виправляюсь тілом і жду; мої нерви уже не співають, а тільки дзвонять тихо: “Дзінь, ддзінь!..” Думаю: “Копит горить під сонцем – багатий іде… ” За півгоней од мене, спиняючи риссю сивого коня, проїхав гнилищанський багач Дзюба, і жито передало його голосну, трохи чваньковиту розмову: Ого-го, брат! Житомирська губернія повна тепер ними, служить не хоче в комуні, а все льогкі хліба подавай!.. А другий на возі: – Комісарами хотять бути. Комісарами?!

Хай чортом буде! А то як ніч – з винтовкою до вікна йде: “Дайош!..” Сіра смуга піску, білий копит коня, а за ними моє непереможне бажання вистрілити, але пам’ятаю наказ отамана Гострого: “Не вилазь і не стріляй”. Дивлюся на жилавий деревій під обніжком, де лапками заплуталась і борсається у медовнику бджола, посміхаюсь та лізу в густий льон. Хай буде й так…

Дзінь, Дзюба, дзінь… Це дзвонить степ на обід; мене од голоду починає ссати під ложечкою, і я, щоб заспокоїти його, мимоволі думаю про Дзюбу: “Мабуть, добре поснідав? Подумаєш, герой який знайшовся: “Комісарами хотять бути”? А хоч би й комісарами?..

Ні, Гострому цього сказати не можна… Уб’є… Переді мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно: Дзінь… Я на бочке сижу Под бочкою качка, Мой муж – большовик, А я – гайдамачка!” І підморгне! Молодець був Матвій, коли вели його…

Дзінь… Про комісарів я не думаю, Гострий може одвести вночі й мене купатися до стрижня, а все-таки мені цікаво: “Хто вони такі?!” Степ зустрічає низькими поклонами пашні вітер, а він проходить полями – теплий, ніжний, смикає за вуса горду пшеницю, моргає до вівса й довго, довго цілує кучеряві голови гречок – п’є меди степові. Я киваю йому своє “не знаю”, сам хочу думати про Киянчука, але якимсь напруженням волі встаю і зразу ж присідаю, бо на дорозі майорить під вітром червона хустка (я із свого лігва бачу тільки хустку); китиці, мов пучки калини, торкають колоски, вони кокетливо посміхаються до сонця, а вітер схоплюється у мене над головою маленьким вихром і танцює.

– Плювать мені тепер на Гострого! Іду назустріч, може, хоч пиріжка дасть, коли не з нашого села… Дезертирові все можна! Ачхи, кучерява! Ой” злякається…

З неділею, куди йдеш?! – не сказав, тільки подумав: “Невже Уляна?” Я од здивування підсунув на лоба картуз: “Що ж буде далі?” Стояла переді мною справжня Уляна, а з нею стояла обора панська і шість волів у плузі – орали степ колись… Степова дичка – запалена, засмажена, а очі – два жучки… Воду носила. – Здарстуй! – і стала. – Здорова будь, Уляно! – хотів посміхнутись і не міг: вона довго дивилась на мене, видно, думала, а коли її око впало на моє дране коліно, де спокійно лазила божа корівка, – соромливо засміялась, тільки губи якось по-дитячому затремтіли, на колосок покотилася непомітно сльоза…

Сині очі питали мене: “Хіба ти, Корнію, забув ясла коло чорного вола Зоряна?.. А коли цілував мої очі – на сміх показував через вибитий сучок зорю, казав: “Вони похожі на неї, правда, Улясю”? Я простяг руку, але не знав, з чого почати розмову, і якось по-дурному спитав її: – Тебе, Уляно, тепер і не впізнать… І тихо впало на дорогу її слово: – Змінилася. А далі я просто не пам’ятаю, що сталося: вона зайнялася, рвонулась до мене і глухо крикнула: – Які вороги ми…

Ні, Корнію, нам не так треба! Ходім сядемо. Я сп’янів… не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам’ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі. Колоски слухали:

– Ти й досі такий славний, Корнію… Хочеш цілувати? Цілуй, хай хоч один день буде наш!

І гладила рукою мій чуб, а його розчісували уже другий рік дощі, сніги і дике вовче дезертирське життя…

Вона сміялася:

– Хіба ти не знаєш мого Дзюби? То, Корнію, зуби чортові, а не Дзюби!

Я поклав голову на її коліна і слухав, бо це була загублена в житах моя доля:

– У мене так наче пісню хто списав: “Тільки й мала мати три сини й три дочки… “

Я боявся сліз і п’яно запитував Уляну:

– Правда, тепер наливаються жита? А в нас, – скоро в бір підемо, – життя панське, а голод собачий – прийдеться грабить. День іде, і смерті ждеш.

Товаришів у вас багато?

– Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!

Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту мережку, на пазусі – кленове листя, і все кругом було п’яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!

– Улясю… Тепер мені нічого не страшно! Мила Улясю…

Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою нагадувала:

– Піду до матері, це ж він поїхав до волості заложником, а то ж нікуди не пускає…

Барю Уляну й у двадцятий раз, а може востаннє, запитую кленове листя:

– І досі любиш?

Льон заморгав.

– Ой, безстиднику, хоч би не питав: “Любиш?” – перекривила й додала: – Проковтни морелю, а потім попрощаємось. – Тихо поцілувала, рвонула льону горстку, й очі були сині-сині, мов льон, а хустка гасла. – Прощай, Корнію!

Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась.

– Наливаються жита… Більш не треба, прощай! – Поклонилась низько на шляху і покотилась зеленими вівсами у веселу Чорносливку до матері.

Дзінь…

Дзвони, степе! Я довго лежу і слухаю, як дзвонить у такт дзвонів степу моє серце. Лізе божа корівка, беру її ніжно на руку і запитую: “Хочеш на коліна, до сонця?”

Можна. Так, берись лапками за штани, далі… дурна, падаєш? А я, по-твоєму, як держуся? Але ти не знаєш, ні, ти не знаєш, що я, Корній Дізік, п’яний сьогодні в житах, а?

П’яні жита, розступіться! Плювать на смерть Гострого, я співать хочу, чуєш, степе?

Ой що ж бо то та за ворон…

І горить переді мною ще й досі Гордина могила під сонцем, червона хустка Уляни і я – коли згадую своє дезертирське життя…

Питаєте про Матвія Киянчука? Розкажу, але не зараз, бо в житах загубилася моя доля, і мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати!

1925


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Григорій Косинка – В житах