“І дальше смерті – рідна Україна” (за твором В. Стуса “Весь обшир мій – чотири на чотири”)
Вірш “Весь обшир мій – чотири на чотири” датований 1965 роком. Ще попереду арешти, тюрми, заслання, але Василь Стус ніби передчуває свою долю. І цьому були причини.
Коли знайомишся із життєвим шляхом поета, на перший погляд здається, що все для нього складалося вдало. Закінчивши школу, вчився у педагогічному інституті; недовге вчителювання у середній школі перервав призов до лав Радянської Армії. Потім переїзд до Києва, навчання в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка, кохання, одруження, народження сина. Василь
Але для цього треба було схилити голову перед владою, не помічати, що когось із друзів уже заарештували і відправили в табори, комусь не дають вільно говорити.
У вересні 1965 року в кінотеатрі “Україна” була прем’єра кінофільму С. Параджанова “Тіні забутих предків”. Василь Стус звернувся до глядачів і запропонував вставанням висловити протест проти арештів прогресивних інтелігентів і незаконних дій уряду та КДБ. Ось із цього часу і почалися поетові поневіряння. Його виключили з аспірантури,
Він змушений був із дружиною і синочком оселитися в маленькій кімнатці в підвалі, яку йому виділили, коли він пішов працювати кочегаром. Ця кімната нагадувала тюремну камеру, звідки не видно білого світу: “Куди не глянь – то мур, куток і ріг”. Нерівні тріщини на лілово-сірому шлаку стін були схожі на “плетиво заламаних доріг”.
Поет передчуває страшний для нього 1972 рік, коли рідна Україна буде далеко, а смерть стоятиме поруч і заглядатиме в очі. Тоді він уже не зможе навіть напитати шляхів на Батьківщину і дійти до матері, побачити колодязь, тин, хату.
Дивно, скільки горя і смутку, скільки душевної тривоги може вмістити невеликий вірш. Останні промені вечірнього сонця падають на два сумні вікна вбогої оселі, “і в кожній шибі – ніби дві жарини – журливі очі вставлено”. Це мати виглядає свого сина, але йому “в ніч твою безсонну не зайти”.
У цій поезії дивним чином переплітається образ матері з образом України. До матері зигзиці звертається поет і молить її:
Та жди мене. Чекай мене. Чекай, Нехай і марне, але жди, блаженна.
У передчутті невідворотного Василь Стус, як і кожна дитина, звертається подумки до матері, яка може захистити його тільки молитвою до Бога і чекати, не маючи надії на повернення любого сина.
Кінець вірша – це зойк душі поета. Він просить матір:
І Господові помолись за мене.
А вмру – то й з того світу виглядай.
Із того світу довелося вже Україні виглядати свого бунтівливого сина. І він повернувся до неї своїм незламним духом, своїми мріями і сподіваннями, своїми творами.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)