Ідейно-тематична зв’язок поеми “Мцирі” з лірикою М. Ю. Лєрмонтова
Поема “Мцирі” – один з останніх класичних зразків російської романтичної поезії. Проблематика цього твору тісно пов’язана З центральними темами ліричної творчості Лєрмонтова: темою самотності, незадоволеності навколишнім світом, жагою боротьби і свободи. Мцирі – герой-борець, який протестує проти насильства над особистістю. Він жадає волі, свободи, “просить бурі”, подібно вітрилу, не задовольняючись тихою долею ченця, не вірячи року: Таких два життя за одну, Але тільки повну тривог, Я проміняв би, якби міг.
В’язницею
Тільки поза монастиря він жив. І ліричний герой вірша “Парус” не знаходить заспокоєння в реальному житті, не може піти на примирення з дійсністю: Під ним струмінь світліше лазурі, Над ним промінь сонця золотий…
А він, бунтівний, просить бурі, Неначе в бурях спокій! Хіба не так само Мцирі, “як брат, обійнятися з бурею був би радий”? У цьому вірші виражено невикорінне прагнення досягти недосяжного.
Образ Мцирі схожий також з ліричним героєм вірша “Листок”, відірваним від “гілки рідної” і не знаходить спокою ніде. Недарма вмираючий говорить сам про себе: “Гроза відірваний листок”. Близька Мцирі і тема самотності, червоною ниткою пронизує всю творчість Михайла Юрійовича. Самотній біліють “в тумані моря голубому” вітрило, “один і без мети” носиться по світлу дубовий листок… І герой поеми самотній:
Спочатку бігав він від усіх, Блукав безмовний, самотній…
– Причому самотній не тільки в середовищі ченців, але і у всьому світі людському. І недарма зрозумілі Мцирі думи роз’єднаних потоком одиноких скель, яким “не зійтися ніколи”. Цей же мотив самотності, мрія про поєднанні непоєднуваного звучать у вірші “На північ від Санта Клауса стоїть самотньо…”, висловлюючись в образі сосни, який марить про таку ж самотньою і сумною” прекрасної пальмі “. Чужий світу людей, що нехтує своє оточення, Мцирі відчуває спорідненість лише з природою.
Дитя природи, він припадає до землі і дізнається таємницю пташиних пісень, загадки їх віщого щебету, йому зрозумілий “Немовчний ремствування”, “вічна суперечка” потоку “з упертою купою каменів”, дума скель, спраглих зустрічі. У цій рідної йому середовищі погляд його загострюється: він зауважує блиск зміїної луски і відливи срібла на шерсті барса, він бачить “зубці далеких гір” і бліду смугу “між темним небом і землею”.
Природа настільки пробуджує “старанний погляд” Мцирі, що йому здається, ніби крізь прозору синяву небесного зводу він може стежити “ангела політ”. Схоже стан душі ми бачимо у ліричного героя вірша “Коли хвилюється жовтіюча нива…”. Він сприймає пейзаж “солодким”, привітним, його душа знаходиться в гармонії з природою, великою силою, що вносить в душу спокій і надію, змиряються тривогу: Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, – І щастя можу осягнути на землі, І в небесах я бачу Бога… Але найбільшою любов’ю для Мцирі була та “одна-але полум’яна пристрасть”, що “погризли душу і спалила”, – любов до батьківщини. Цим почуттям був обумовлений і його пристрасний порив до свободи. І навіть перед смертю останній привіт він посилає рідного Кавказу, бажаючи, щоб його поховали в такому місці, звідки видно його снігові вершини: Звідти видно і Кавказ!
Бути може, разом з своїх висот Привіт прощальний мені пришле, Надішле з прохолодним вітерцем… Схожий за змістом з сповіддю Мцирі в цьому відношенні передсмертний монолог героя вірша “Заповіт”.
Основний тон його складає скепсис, гіркота і незадоволеність. Вмираючий армієць самотній, його “долею, сказати по правді, дуже ніхто не стурбований”. Але він вірний своєму патріотичному обов’язку, його любов до Батьківщини позначається у прихильності до “рідного краю”, йому єдиному поранений посилає свій останній уклін.
Таким чином, поема “Мцирі” ідейно-тематично пов’язана з лірикою Лєрмонтова. Мужність, цілісність натури, героїзм головного героя поеми є докором бездіяльності та “ганебно-малодушно” поколінню Лєрмонтова, яке “в’яне без боротьби” і про який великий поет сказав гіркі слова: Натовпом похмуро і незабаром забутою Над світом ми пройдемо без шуму й сліду, Не кинувши вікам ні думки плодовитого, Ні генієм розпочатого праці.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)