“Ідейно-тематичний зміст трагікомедії І. Карпенко-Карого “Мартин Боруля”
І
Під час новочеркаського заслання у 1886 році відомий український письменник і драматург І. Карпенко-Карий написав трагікомедію під назвою “Мартин Боруля”. В цьому творі автор сатирично висміює тогочасні суспільні порядки – бюрократизм і судову систему, яка заснована на хабарництві. За основу сюжету І. Карпенко-Карий взяв подію у своїй родині, що відбулася з його батьком Карлом Адамовичем, який багато років клопотав з метою документально відновити втрачене предками дворянство.
Вже на схилі років сам автор висловив цікаві міркування
Така позиція І. Карпенко-Карого дуже цікава, бо вона спонукає читача побачити в комедійних ситуаціях п’єси е зовсім смішні сторони дійсності, як і в “Ревізорі” М. В. Гоголя: “Над чим смієтесь? Над собою смієтеся”. Саме сміх крізь сльози і визначає пафос твору “Мартин Боруля”.
Звідси і жанрова особливість цієї п’єси
Як і в комедії Мольєра “Міщанин-шляхтич”, сюжет твору “Мартин Боруля” заснований на житті заможного хлібороба, який домагається втрачених дворянських прав. На відміну від “Міщанина-шляхтича” Мольєра, де моралізаторство має абстрактно-повчальний характер, І. Карпенко-Карий спрямовує його проти конкретних соціальних і побутових явищ, які подаються у національному художньому зрізі.
До речі, в цьому полягає одна із суттєвих відмінностей між твором класицизму “Міщанин-шляхтич” і твором реалізму “Мартин Боруля”.
Хоч головний герой п’єси І. Карпенко-Карого і не труситься за кожну копійчину, не знущається з бідніших за себе на відміну від Пузиря Калитки (“Сто тисяч”), але він, як і мольєровський Журден, втрачає здоровий глузд у своєму прагненні офіційно стати дворянином.
У своєму домі Мартин Боруля намагається завести “дворянські порядки”. Дуже комічно виглядає невідповідність між давно усталеним життям селянина-хлібороба і омріяною “панською шляхетністю”.
Зокрема, мартин Боруля:
Наказує собі та своїй родині спати до обіду, не дивлячись на те, що від спання йому й самому нудно, та й боки болять;
Збирається розвести собак та їздити на полювання;
Планує свою доньку Марисю віддати заміж за “благородного”, який потім тікає від неї через кумедне непорозуміння;
Намагається прилаштувати сина на “благородну” чиновницьку посаду, але з часом Степана Борулю звільняють;
Прагне офіційно оформити своє “шляхетне” походження, але помилка в одну літеру в його прізвищі стає фатальною.
Усі починання мартина Борулі завершуються поразкою, спрямовані на досягнення примарного дворянського щастя. Але по-іншому й бути не могло, адже для Борулі дворянство – це зовнішнє прикриття його мужицького походження. Він не розуміє, що є такі поняття, як “духовність”, “культура”, “освіченість”, “етика” і “шляхетність”.
Саркастично змальовує автор цю рису героя п’єси в епізоді, де він своїй дружині Палашці наказує, як подавати каву та чай “благородному гостю”: “Ну, годі! Сідай, душко! Омелько привезе самуварь, чаю, сахарю і… кофію.
Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися в неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?”
Епізод, у якому Мартин Боруля намагається зруйнувати добрі народні звичаї, викликає сміх крізь сльози:
“М а р и с я. Тату, Степане, ідіть: мати кличуть!
М а р т и н. Марисю, скілько раз я вже тобі приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.
М а р и с я. Ну, а як же? Я забуваю.
М а р т и н. Он як Степан каже: папінька, мамінька…
С т е п а н. Або: папаша, мамаша.
М а р т и н. Чули: папаша, мамаша… треба так казать, як дворянські діти кажуть.
М а р и с я. Я так і не вимовлю.
М а р т и н. Привчайся: ти на такій лінії”.
Найбільш стійка до змін дочка Мартина, бо у неї міцний моральний стрижень, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого, бо вона намагається зберегти своє щастя. Марисині слова “Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе за тим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє” свідчать про те, що батько виховував своїх дітей у дусі здорової народної моралі.
А ось брат Марисі Степан є повною протилежністю сестрі: він прагне добитися чиновницької посади не стільки роботою над собою, щоденною старанною працею, інтелектуальними зусиллями, скільки хитрістю і обманом, саме так, як було заведено у чиновницькому колі. А батько його повчає, як вижити в цій прогнилій системі: “Ну, тепер з Богом! (Встає). Прощай. (Цілує Степана).
Слухай старших, виписуй почерка, завчай бумаги напам’ять… трись, трись меж людьми – і з тебе будуть люди!”.
Сумною виглядає картина, у якій батько наставляє сина порвати з другом дитинства Миколою, бо він вже не рівня їхньому роду: “Ти, сину, не дружи з нерівнею, краще з вищими, ніж з нижчими. Яка тобі компанія Микола? Мужик – одно слово, а ти на такій лінії, трешся між людьми інчого коліна… глянь на себе і глянь на Миколу. То таки мужик репаний, а ти канцелярист!”. Є в творі ще один яскравий сатиричний персонаж – повірений Тределєв.
Він займається махінаціями з документами. Цей образ уособлює бюрократичне суспільство, яке охоплене корупцією і морально звиродніло.
Автор п’єси “Мартин Боруля” І. Нечуй-Левицький, працюючи чиновником, постійно мав справу з такими ділками, добре знав їхню психологію, і тому до глибини душі їх зневажав. Краще усього зрозуміти характери героїв цього твору можливо завдяки яскравим і виразним діалогам. Щодо ідеї твору, то вона не нова: щастя людини полягає зовсім не в грошах і титулах, а у здоров’ї близьких та добробуті родини.
(4 votes, average: 4.25 out of 5)