Ідея духовного багатства людини в романі О. Гончара “Собор”
Живе не той, хто чадить… Живе – хто
Іскрить! Живіть так, молоді, щоб встигли
Зоставити слід після себе путящий…
О. Гончар. “Собор”
“Собор” – один із перших, творів у літературі XX століття з екології в широкому розумінні слова – це і збереження архітектурних пам’яток, і народної пісні, ї душі людської – а це чи не найголовніше в житті народу.
Автор торкається найболючіших проблем у сучасному житті, він засуджує цинізм, кар’єризм, байдужість до краси, жорстокість.
У назві роману втілені не тільки
Дія відбувається у селі Зачіплянка, але, як і у великому місті, тут можна зіткнутися з людьми ницими і людьми з душею високого польоту. Саме їхнє відношення до собору, облупленого і в той же час величного, визначає суть кожного. Навіть ніч “… зачаклована видивом собору, заслухана німої музики його округлих, гармонійно поєднаних бань, наростаючих-ярусів, його співучих ліній”.
Микола Баглай – студент, “… чистий думками і непорочний діями юнак –
Вірунька, дружина Івана Баглая, заклопотана чеканням Івана з Індії, куди він поїхав ділитися досвідом у металургійній справі, обурюється неймовірно звісткою про намір Лободи, Звичайна жінка бачить щось духовно високе у присутності цієї споруди, повз яку часто проходила і не звертала уваги. Вона відчуває: не стане собору, не стане святості душі.
Лобода вночі знімає охоронну таблицю з собору – тепер уже можна і зруйнувати його. Тут уже піднімається уся громада села на захист цієї святині. Навіть знедолена суворим життям стара жінка Шпачиха, зачіплянська квартальна, не позбавлена почуття прекрасного: “Забула Шпачиха, коли востаннє й свічку цьому соборові ставила, нав’ючена клунками, ніколи й не гляне вгору, на його верхи, а тут раптом збаламутилась… – При всіх же властях стояв! – галасувала зразкова квартальна.- Чого ж тепер розвалювати?
Кому він поперек горла став?” Вона пропонує народному засідателеві: “Справу в суді на руйнителів заведи!” Не сподівався Микола Баглай, що доля собору так стурбує його Зачіплянку, “… собору, який перед цим був ніби в забутті і, здавалось, нікого вже не цікавив… Гадав, що тільки тобі доступна краса цього архітектурного шедевру, а інші до таких речей глухі?”
Учитель Хома Романович найтяжче переживає, бо він же вчив дітей шанувати споруджене. Та й багато хто з теперішніх металургів сидів за партою у Хоми Романовича, а сам він за собор “свого часу на Магадані побував”. Стояв перед собором, а “оді його, задивлені в собор, пройнялись сльозою”.
Не може простити рідному синові Ізот Іванович Лобода не стільки те, що Володька здав його, славетного Металурга до будинку престарілих, а що син Володька перетворився на моральну потвору і завдає душевного болю не тільки батькові, а й людям. І коли дізнається Ізот Лобода-Нечуйвітер, що син піде на підвищення, самі губи шепочуть: “Не беріть, не беріть, хоча й з мого роду він!.. Бо як візьмете, він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте… ” Але величність собору захоплює навіть Володьку: “Але ж красень, стервець”.
На тлі цих подій розквітає світле кохання Миколи і Єльки, чистої, прекрасної дівчини. У неї собор викликає захоплення, вона ніби відчуває себе його часткою, навіть одягається чисто, коли має пройти біля собору. Микола і Єлька – споріднені душі у ставленні до прекрасного, високого.
Цікавий епізод розмови Миколи зі студентом Геннадієм, який питає, в чому сьогодні, року божого, сенс собору. Процесові старіння підлягає все. Хіба без нього не можеш прожити?
Микола відповідає, що мистецтво не старіє: “Можна прожити і без собору, і без пісні, без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема… Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми?
Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?”
Ось таким юшкоїдом і постає перед нами нібито цивілізований, розумний і в той же час ниций, засліплений кар’єризмом Володька. А ще нижче, до тваринного стану опускаються покидьки, які вирішили влаштувати п’яну оргію у соборі. І тут Микола натрапляє на це божевілля і намагається припинити це неподобство. Йому здається, що в собор вдерлися здичавілі пришельці з іншої планети і верещать там по-мавп’ячому, п’яно регочуть, сквернословлять. Фінка хулігана ледь не позбавила його життя. Ці недолюдки заарештовані.
Хома Романович кидає у бік поскручуваних: “Оце ті, що без соборів у душі… А він, як той біблійський юнак, що вигнав сквернителів з храму”. Багато бачив собор на своєму віку. У ньому освячували на гетьмана, катували українських невільників, а у час космонавтики і кібернетики у ньому вже й оргії почали влаштовувати і розмахувати ножем. Але зло завжди карається.
Одержали по заслугах негідники. Виходили лікарі Миколу, повернули з того світу.
“Мовчить собор.
Не видно облупленості, іржі на башнях,- ніч скрадає на ньому всі травми часу…
Все він бачить і чує усе”.
Собор є ніби індикатором нашої совісті. Життя перемагає, тому що у більшості є святість у душах. Недарма автор вкладає свою думку, ніби духовний заповіт, в уста учителя Хоми Романовича: “Собори душ свої бережіть, друзі… Собори душ!”
(1 votes, average: 5.00 out of 5)