Ідея духовного багатства людини в романі Олеся Гончара “Собор”

Коштує собор, мовчить… Німий свідок історії? Ні, він свідок спустошення, падіння людських душ. Своїм мовчанням кидає людству докір.

Кінець XX сторіччя – епоха економічного, “морального” прогресу. Не хочемо визнати, що деградує майже кожними, поглиненими власними проблемами. Тому актуально звучить тема, що піднімає в романі “Собор” Олесь Гончар, – відродження духовності, під час, коли Україна бореться за політичну й економічну самостійність.

Свої роздуми письменник передає головному героєві роману Миколі Баглаю –

металургу-студентові-металургові, у якого дуже сильно розвинене почуття краси й правди. Він той, кому довелося пізнати голод: ходити по селах, щоб допомогти матері. Незважаючи на це, він з’являється перед читачами як “чистий думками й непорочними діями юнак”.

Це він устав на захист собору, епіцентру конфлікту в романі, як спадкоємця духовної культури українського народу. Розуміння його цінності як історичної пам’ятки протистоїть ворожому відношенню до нього Володьки Лободи й інших покидьків суспільства (Таратути, Жанна, Ера, Обруча), які зробили в соборі дику оргію. Думки Миколи Баглая є вираженням відносини

до собору металургів і їхніх сімей. Ці люди не залишилися байдужими, тому що зрозуміли, що це не тільки історична пам’ятка, а їхня святиня, не облуплене, занедбане спорудження, а їхня честь і совість.

Допустивши наругу над ним, вони відкинули б власну історію, культуру, стали б перевертнями.

Тому недарма, Олесь Гончар уводить у свій роман образ Володьки Лободи, для якого його батько став перешкодою в кар’єрі, на старості років той виявився в будинку дял старих. А в Біблії сказано: “Поважай батька й матір своїх…” Тому не дивно, що він так завзято знищував усе, що зветься духовного надбання народу, є його історичною й духовною спадщиною. Поняття совісті, народних традицій, добра й справедливості для нього не існують. Він не розуміє, що добре, а що погано, що морально, а що аморально. Головне – щоб було зручно йому.

Він придумав поставити підмостки на обдертий собор, коли відзначалося 300-річчя Переяславской Ради. Так він став зачиплянским “генієм”. У цього героя добутку немає навіть часточки вдячності ні до батька, ні до інших людей. Так само він байдужий і до своєї землі, історії.

Він буде знищувати не тільки скарбу народу, а й тих, хто їх захищає (загрожує Миколі Баглаю, Фомі Романовичеві). “Геній”, “отцепродавец”, “юшкоед”, “порожній діяч” – так називають Володьку Лободу в народі. Трагедія Баглая й Ельки, дівчини, що вірила в “всемогутнє почуття” любов, прагнула жити, любуватися білим світлом, у тім, що таких як Лобода стає усе більше.

Але щира віра і незламність духу допоможе їм виконати заповіт учителя Фоми Романовича: “Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..”. Цей роман є звертанням до наших душ. Заповіти й дії предків нагадують нам про наш священний обов’язок перед історією й сучасністю, перед минулим і майбутнім. Ми, козацькі діти, як святиню зобов’язані берегти пам’ять, дорогоцінні надбання минулих століть, оберігати їх і збільшувати, а також піклуватися про наш внесок у скарбницю художньої історії народу.

А собор залишиться мовчазним свідком уже нашої історії.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Ідея духовного багатства людини в романі Олеся Гончара “Собор”