Іраклій Абашідзе Поезії в перекладі Миколи Бажана
Іраклій Абашідзе Поезії Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
Пісня про перший сніг Вночі сьогодні сніг ішов. Чому до мене не прийшла, ти знов
Мене вгорнути в теплий свій покров? Я рано встав, і вийшов я на сніг Шукать слідів твоїх маленьких ніг. Засніжено верійський шлях, Застелено лапатим снігом дах,
Скрізь білий шар – на площах і домах. Так само біло квітнуть навесні Садочки в Імеретії рясні. Як пишно розцвіло у нас, Як радісно в світанку тихий час
Од
Чи то блищать віддалеки Засипані завією гілки, Чи мають білі повстяні шапки? Чи то шатри військові із Авчал
Розкинулись в Тбілісі на привал? Які сніги розкішні скрізь! Сади, будинки, вулиці вдяглись В мережива сліпучо-білу низь. Мене так втішив перший блиск снігів,
Як ще недавно я весні радів. Мене втішає ця пора, І сонце, й дощ, і вітер, і жара,- В природи стільки вроди і добра, Та що, кохана, в неї краще є,
Ніш ти сама, ніж почуття твоє? 1936 Пісня про Руставелі Розділи з поеми Ти тут
Ти тут, Ти тут… Ми, трепетні
Вітрів дихання Вчулись в тиші нам. За муром Щось зашаруділо потай, За муром
Дзвонів тихий перебір, І розчинились ковані ворота У кам’яну печеру, В монастир. Ти тут,
Ти тут… Я гнався за тобою, Охоплений, немов огнем, жагою, І ось нарешті Я ступити зміг
На легендарний цей поріг, Щоб шанобливо розпочати діло, Яке мені вітчизна доручила.
Звершилось! Тут Кінчається твій слід, Вривається твоя дорога.
Як пил вітчизни, Я упав на вхід Твойого дому, Вогнища твойого.
Я скрізь, Я скрізь Шукав тебе,
Тобі віддавши серце, наче бранку, Не раз долав Месхетських гір хребет, Весь обшир Самцхе1
Зміряв до останку; Між скель і гір, Ущелин і долин Ішов я за тобою навздогін,- Десь над Курою,
В млі тмогвійських2 стін, Твоя тропа Чкурнула з круговиду, А на кордоні не було і сліду…
Над Індом, Гангом, У садах Пенджабу,
На тій далекій і близькій землі До мене голос твій Долинув звіддалі, І я піддався на його привабу. Як слідогляд, Що троп шукає в тьмі,
Як пристрасний поет, закоханий у вроду, Я йшов, Розшукував, Питав дороги Сходу, Але вони мовчали, мов німі.
Де тільки не блукав, Де тільки не проходив,- Недремне прагнення Зі мною йшло у путь,-
Я вірш писав і рвав, Бо слів глибинна суть, Як дивовижний сон, Пробуджувала подив.
Я образи творив і нищив назавжди, Щоб не коритися Чудному сновидінню.
Де б не ходив – твої розшукував сліди, За білою твоєю гнався тінню, Вслухався в тихий шум своєї походи?… Ти тут, Ти тут…
Так он де змовкли кроки І сліз твоїх спинився журний плин, Зросивши порох Цих чужих долин… І от стою біля твойого дому,
Дивлюсь і бачу трепетно увіч Пригаслий жар На вогнищі твойому, Я – горе месхів3, месхів дальній клич!
Голос Руставелі В оливковому гаю Єрусалима “Що маю більшого за батьківщину милу? Її, о господи, люблю я над усе,
Для мене й сонця лик – це лик її світила, І дощ для неї йде, і вітер сніг несе. О Палестино! Я був завше повен віри До слів твоїх живих,- я віри не гублю, Але, насамперед, всім серцем, ревно й щиро
Добра насущного вітчизні я молю. Я був би і рабом під сонцем її неба, Хай шле вона й біду, і радощі мені,
Бо що без неї честь чи титули гучні? Поза вітчизною й безсмертя нам не треба! Якщо достоєн я її цінити чар, Красу її узгір, потоків повноводих, То до кінця складу на Грузії вівтар
Своє життя, і честь, і серця жар, і подих… Я, боже, все, що мав, що ти прислав мені, Я весь набуток свій віддав вітчизні гоже,-
Нехай же на мою грузинську землю, боже, Знов вернеться мій плач, мої слова й пісні! Прости ж мені, прийми мою молитву слізну, Один той самий зойк підношу знов і знов,- До Палестини я лише тому й прийшов,
Щоб тут, ридаючи, молитись за вітчизну!” Невідомий напис на палестинському Грузинському пергаменті “Кинув світ цей Шота Руставелі,
Дужий і гордливий, як завжди. Думні очі втупивши у стелю, Десять день Не їв, не пив води, В келії замислено лежав.
Вірив. Сумніву не мав. Вірив.
Сумніву не мав. З ким він вдався до німого спору? З ким безмовно й довго розмовляв? Десять день вдивлявся пильно вгору. Вірив.
Сумніву не мав. Вірив. Сумніву не мав. Він свою тяжку левину гриву, Бороди і вусів сніговій,
Брів і вій рясно? ту срібно-сиву Розстелив, як саван білий свій,- Мовчки цей минущий світ покинув, В час вечірній вічним сном спочинув. Ми, над ложем смертним ставши,
Так казали, сумовиті: – Залиши нам, любий брате, Свій останній заповіт,- Може, це якусь полегкість
Принесе тобі, баниті, Вигнаному з гір грузинських В цей чужий далекий світ! Він примружив журні очі і не вимовив ні слова,
Лиш на лицях тих грала Смуга сонця вечорова. Ми тоді йому принесли Голубе гілля олив: – Пригадай про рідне Картлі, Артануді й Самцхе рідне.
Хай тобі на груди ляже Це галуззя доброплідне Шумом їх джерел цілющих, Цвітом їх родючих нив! І на ці звертання наші
Не відмовив він нічого, Тільки знов примружив очі, Слізьми встелені волого… Перед ним ми розгорнули
Дамаскіна4 віщий твір: – Може, він бодай притишить У твоєму серці рану. Може, ти, ще раз почувши Слово, знане з давніх пір, Знов одчуєш пал колишній,
Силу серця полум’яну! І на цю промову нашу Не схотів він відповісти, Лиш надбіглою сльозою Зір затьмився променистий.
Ми, коли вже згасло сонце, Біля ложа всім гуртом Стали гімн співать прощальний, Вісті доброї псалом, І відтак поклав ігумен Хрест йому на чесні груди І сказав: – Хай бог для тебе
Милосердним паном буде, Хай добром для тебе стане Те, що ти вважав гріхом… Застогнав тоді він тихо, Повен туги і знемоги, І навік заплющив очі,
Від останніх сліз вологі. Так цей світ покинув Руставелі, Дужий і гордливий, як завжди. Думні очі втупивши у стелю,
Десять день Не їв, не пив води. З ким провадив десять день розмову? З ким безмежну прю тримав?
Мучившися знову й знову, Вірив. Сумніву не мав”. 1961-1963 – 1 Самцхе – історична область на південному Заході Грузії (Месхетія). 2 Тмогві – старовинна фортеця в Месхстії,
Близько турецького кордону. 3 Месхи – грузинське плем’я, що жило На південному заході Грузії, в Месхетії, Звідки родом був Руставелі. 4 Іоанн Дамаскін – візантійський
Поет-богослов VII ст. .
(1 votes, average: 5.00 out of 5)