Іронічність центрального конфлікту роману “Ім’я Троянди”
Автор роману “Ім’я троянди” Умберто Еко – відомий італійський учений і публіцист. Умберто Еко віддав багато сили вивчанню питань художньої творчості. У своєму постмодерністському романі “Ім’я троянди” письменник не лише виконував художні завдання, але й прагне написати твір, який би сформував активного, мислячого читача.
Постмодернізм став потужним літературним напрямком другої половини ХХ століття, хоча його витоки проглядаються уже в модерністський період. У постмодерністській літературі змінюються не стільки
У період модерну читач був об’єктом, на який спрямовувалися певні художньо-оформлені ідеї письменни-ка-драматурга. У новий період читач стає співавтором, не об’єктом впливу, а рівноправним суб’єктом, без існування якого не було б ні письменника, ні його твору.
“Ім’я троянди” – постмодерністський роман, тому його не можна сприймати лише як історико-детективний твір. Утім, письменник передбачав і таке прочитання свого твору. Адже
Так, наприклад, символічний образ троянди, даний уже в назві роману, примушує читача згадати і біблійне значення троянди, і розенкрейцерів, і троянду як один із найулюбленіших образів романтиків ХІХ століття, і “Букет троянди” Рільке… У кожного виникають власні асоціації, не лише підказані текстом, але й залежні від літературно-культурного досвіду читача. При цьому він, читач, стає ніби співавтором письменника, і притому необхідним співавтором, тому що без читача життя твору неможливе.
Створення тексту відбувається не лише тоді, коли він задумується і пишеться, але й коли він прочитується.
Читач може бути добре обізнаним (і бачити у тексті роману безліч значень) чи наївним. Умберто Еко писав про те, що часом навіть найнаї-вніший читач бачить у творі найнесподіваніші значення і зв’язки, які можуть здивувати самого автора. Кожен читач іде далі тексту, і цей рух (нанизування нових значень) триває нескінченно.
У “Записках на берегах “Імені троянди” Умберто Еко писав, що кожен новий художній твір складається з усіх попередніх. В епоху постмодернізму, коли цивілізація вже накопичила такий величезний історичний досвід, практично неможливо створити щось нове. Адже кожний письменник водночас є й читачем інших творів.
Тому, наприклад, в “Імені троянди” образ англійця Вільгема, який уже на початку роману (у сцені з ченцями, які шукають Гнідка) демонструє надзвичайне знання зв’язків між окремими явищами світу, асоціюється у автора і читачів з англійцем-детективом Шерлоком Холмсом. Постмодерністський роман перетворюється на спільну гру автора і читача (великої кількості читачів), які, ніби м’яч, перекидають один одному свої значення та асоціації.
Умберто Еко вважав, що мистецтво (і література зокрема) є джерелом естетичного задоволення, тобто у певному смислі, “розважає”. Однак одного може “розважити” філософський трактат, а іншого – бульварний роман. Таким чином, існує два види читачів: читач масової літератури ставиться до книги пасивно і споживацьки, і автори такої літератури підлаштовуються під його смаки.
А читач літератури серйозної, навпаки,- є активним, намагається збагнути задум автора, що потребує певних зусиль і знань. Умберто Еко вважає, що так книга сама формує свого читача, тому твір повинен бути таким, щоб читач кожного разу відкривав у ньому щось нове.
Таким багатозначним твором зі складною структурою і є “Ім’я троянди”. Роман нагадує колаж з окремих фрагментів знайомих нам творів, але водночас залишається цілісним, об’єднаним лінією авторського задуму. Твір завершений, але й відкритий для безмежної кількості нових значень, він не замкнений у собі, а починає діалог із кожним новим читачем.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)