Історична пам’ять народу в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”
(1871-1938)
Народився на Дніпропетровщині в ремісничий родині. Освіту здобував у ремісничих училищах, звідки був виключений за революційну діяльність. Був під наглядом поліції, не мав права навчатися у вищих навчальних закладах Росії. Продовжив навчання у Віденському та Львівському університетах.
Деякий час був режисером в українському театрі “Руська бесіда”, актором у трупах М. Кропивницького, П. Саксаганського. З 1910 року жив у Києві, але у 1920 році, не сприйнявши нової влади, емігрує. Наприкінці 20-х років повернувся в Україну.
У
М. Вороний – поет, перекладач, літературний критик. Автор збірок поезій “Ліричні поезії” (1911), “В сяйві мрій” (1913), “За Україну” (1926), “Поезії” (1929). Твори Вороного розраховані на інтелектуально розвинутого та естетично підготовленого читача, вихованого на творах світової класики.
Історична пам’ять народу в поемі Миколи Вороного “Євшан-зілля”
Ім’я Миколи Вороного назавжди ввійшло в українську літературу. Але тридцять років твори його не могли зустрітися з читачем. Творчість М. Вороного не вписувалась прокрустове ложе літератури того часу. Його
Він хотів, як і Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, вивести українську літературу на європейський і світовий рівень.
Поезія М. Вороного у своїй основі глибоко патріотична. Про це, насамперед, свідчить поема “Євшан-зілля”, яка була написана ще 1899 року, а тільки тепер дійшла до нас. Почуття любові до Батьківщини, до рідного народу, до своєї мови – ось основний ідейний зміст поеми. Її сюжет М. Вороному навіяв Галицько-Волинський літопис, у якому збереглася легенда про чарівну силу степового зілля.
Поет не просто переказав віршами літописну легенду, а й надав їй українського побутово-історичного колориту.
У Києві живе в неволі син половецького хана. У полон його взяв Володимир Мономах і за його красу залишив при собі. Жив хлопчик у розкоші, в повазі.
Він поступово став забувати рідний край, звик до чужого краю, чужих звичаїв. Але тяжко доживати віку половецькому хану самотньому. І посилає він на Руську землю гудця, звелівши йому знайти сина і заспівати рідних половецьких пісень. “А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля”, – сказав хан. Гудець знайшов хлопця.
Спочатку співав йому героїчні й ніжні колискові пісні. Вони подобались хлопцеві, але не торкали його душі. І тоді співець дав йому понюхати євшан-зілля.
Рідний степ – широкий, вільний
Раптом став перед очима, з ним
І батенько нещасний!!!
Прокинулося найдорожче, найсвятіше почуття – любов до рідного краю. Ніщо тепер не в змозі зупинити юнака.
Краше в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
У славі й шані пробувати! –
Злітають з його уст слова, і він, “оминаючи сторожу”, крадькома простує “в рідний степ, у край всемилий”, бо найдорожче для людини – її рідна земля і воля.
Горе тій людині, яка відцуралася свого, потрапивши на чужу землю, забула рідне слово, блиск материнських очей та мозолисті руки батька. З болем у голосі звертається М. Вороний до таких людей. Високим патріотичним акордом, зверненим до сучасної України, її синів, звучать останні рядки поеми:
Україно, мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
Чи не відцуралися вони свого роду, своєї матері-вітчизни? Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає кобзарів, що колись “співали-віщували заповіти благородні”. Ось чому тепер “манівцями блукаємо без дороги”. І поет справедливо ставить запитання:
Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту, –
Що на певний шлях направить, –
Шлях у край свій повороту!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)