Історичне минуле українського народу в творчості Івана Кочерги
Історичне минуле українського народу надихнуло драматурга Івана Кочергу на створення кількох п’єс. Найбільш вдалою з поміж них є віршова драматична поема “Свіччине весілля”. “Коли я випадково натрапив на мотив “заборони світла”, – писав Іван Кочерга в передмові до свого твору,- мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суто міського життя й соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю та самобутню культуру. Підгрунтям
Грамота 1516 року скасувала заборону світла, зважаючи на скарги мешканців, але й попередня грамота теж згадувала ці скарги. Іван Кочерга обрав темою свого твору історичні згадки, котрі йому були ближчими, котрі він міг використати як безпомилкову проекцію на свою сучасність. Зберігаючи високий романтичний пафос оповіді, драматург змальовує цілком реальне, повсякденне життя
Письменник особливо наголошував на символічному характері свого твору. Справді, наскільки багатим на символічне трактування є образ світла! Заборона світла, логічно міркуючи, вимагала спротиву. Боротьбу за світло, за гідність киян мала очолити найбільш свідома частина населення середньовічного міста.
З точки зору Кочерги, це, безперечно, ремісники – прообраз майбутнього робітничого класу. Кінець 20-х – початок 30-х років вимагав ідеологічного утвердження пролетарської диктатури (фактично, диктатури Й. Сталіна, яка прикривалася пролетарськими гаслами), і боротьба київських ремісників – далеких пращурів пролетаріату, демонструвала глибоко історичне коріння цієї ідеї.
Автор, який почав з романтичних середньовічних легенд, тепер змушений був політизувати свої драматичні казки й слугувати вже не стільки театрові, скільки більшовицькій ідеї.
Та попри таку “прозору” символіку й відверту політизацію драми “Свіччине весілля” у ній не можна не помітити й іншої площини трактування образів, у якій, причому, варто шукати ключ до розуміння ідеї твору. Промовистим щодо цього є образ Меланки, який, за словами самого Кочерги, є поетичним символом України, що “з тьми віків та через стільки бур” проносить незгаслим живий вогник своєї волі й культури.
Безсумнівним творчим успіхом Кочерги був і образ Івана Свічки – справжнього народного ватажка, особистості яскравої та своєрідної. Критика відзначала, що в характері Свічки драматургові вдалося показати людину однаково порядну й чесну як в обстоюванні інтересів громади, так і в особистому житті. Хоч він ще молодий, але користується повагою в подільських ремісників, бо вміє спокійно й мудро розібратися у складних ситуаціях, а головне, не боїться стати на захист справедливості й людської гідності, оборонити скривдженого й знедоленого. Свічка добрий і благородний не лише по відношенню до Меланки й товаришів-ремісників, а й до людей з супротивного табору. Особливо в цьому плані вражають майстерно написані епізоди зустрічей Свічки з дружиною київського воєводи Гільдою, які характеризують його як особистість високоморальну й мужню.
Свічка не видає Гільдиної таємниці й усю відповідальність за викрадення грамоти приймає на себе, хоч добре знає, що буде покараний за цей “злочин” смертю. Більше того: князівська грамота для Свічки не має цінності, бо він розпізнав її фальшиву суть. Він міг би поступитися брехливим привілеєм і врятувати своє життя. Але він не робить цього, оскільки знає, які великі надії покладали прості кияни на цю грамоту, знає, що за оту примару золоту народ боровся як за правду.
Тому повернути воєводі грамоту – значить зрадити народ, а це було б для Свічки найвищою карою. Тому він й обирає смерть.
З образом Івана Свічки пов’язане ідейне навантаження п’єси. Власне, ідея твору висловлена в словах цього героя:
Коли добром ніхто не дасть нам світла, – Його здобути треба – не молить, Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна, Що в боротьбі її не засвітила. Символом кожної п’єси Івана Кочерги є якась річ, що концентрує інтереси всіх персонажів, уособлює ідею твору. Якщо у “Свіччиному весіллі” це свічка, то в п’єсі “Ярослав Мудрий” – меч і книга.
У драматичній поемі Ярослав Мудрий письменник змальовує сувору й героїчну добу, коли наші пращури боролися за єдність Київської Русі, за її’ мирний розвиток і процвітання, уперше звернувшись до образу реального історичного діяча. Ярослав Мудрий постає хоч і суворим, але далекоглядним політиком. Розповідь про нього обмежено 1030 – 1036 рр., коли великий князь приборкав міжусобні чвари та відбив навалу печенігів. Князь хоче створити могутню державу, а для цього треба миру, що його часом доводиться здобувати й мечем. “Раніш закон, а потім благодать”, – не раз повторює він афоризм знаменитого Іларіона, автора “Слова про закон і благодать”.
Ярослав Мудрий поданий не тільки як державний діяч, але і як сповнена звичайних слабкостей людина. Проте князь має силу все підкоряти вищій меті свого життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)