Історія кобзарства та лірництва на Україні
“Шлях кобзарів – це шлях народу!” – сказав Михайло Стельмах. І це справді так. Кобзарів любили, цінували в Україні, адже вони завжди були з народом: супроводжувати козаків у походах, пробуджували волелюбний дух українців, закликали до боротьби за національне та соціальне визволення, оспівували подвиги героїв, завжди залишалися зацікавленими народними літописцями. Тарас Шевченко у поемі “Невольник” розповів історію молодого кобзаря Степана, який був козаком, потрапив у полон до турків-яничар, у кайданах ламав під землею камінь,
Селяни, почувши спів кобзаря, сходилися на майдан, приносили їжу, брали співця до себе в хату на ніч. Часто кобзарі супроводжували козаків у походах, а ті шанували їх, звертатися за порадою. Майстерність, мистецтво кобзарів були відомі далеко за межами України. Часто їх запрошували, а то й силоміць забирати польські пани, російські царедворці, де примушувати грати в палацах для можновладців. Бандурист
Та цесарівна любила слухати співця. Вона наказала знайти Любистка і повернути до палацу, коли кобзар утік. Кобзар Данило Бандурка на прізвисько Малий був заарештований за участь у гайдамацькому повстанні.
Після придушення народного повстання, яке очолювали Залізняк і Гонта, над народними месниками було вчинено жорстоку розправу. Було страчено бандуристів за те, шо грали гайдамакам, піднімати їхній бойовий дух, нагадували про подвиги січовиків. Є багато фактів про жорстоке переслідування кобзарів і лірників у XІX і XX століттях. Можновладці добре розуміти силу кобзарського співу, а тому забороняли кобзарям і лірникам з’являтися у великих містах, грати та співати на ярмарках.
Однак ні переслідування, ні тяжкі умови життя не зламати духу кобзарів. Відомо, що наприкінці XVІІ століття бандуристи і лірники об’єднуватися в таємні братства, що регламентувати діяльність співців. Братства мали свої статути, клейноди, свій суд і таємну мову, піклуватися про молодих співців, розподіляли між кобзарями територію. За законом братства навчати молодих співців мав право лише той, у кого був відповідний стаж – десять років кобзарства.
У кобзарську науку брати лише незрячих здібних дітей, ате часто батьки, знаючи про переслідування кобзарів, воліли, щоб їхня сліпа дитина ліпше жебракувала, ніж училася давнього і шанованого в народі мистецтва. За радянських часів переслідування кобзарів набуло неймовірного розмаху, а кобзарство як вид народної творчості було майже знищене. Та в наш час молоді кобзарі знову взяли в руки бандури, щоб довести світові, що, як казав Шевченко, “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…”