Історія створення повісті О. Купріна “Олеся”

Олександр Іванович Купрін – російський письменник, який творив на межі епох, продовжуючи кращі традиції реалістичного мистецтва ХІХ століття. Його сучасники справедливо відзначали, що він далекий від суворого толстовства, похмурості психологічних безодень Достоєвського, вересаєвської замисленості, андріївської пристрасті до нерозв’язних питань і горьковської революційності. У своїх кращих творах – романах “Молох” (1896), “Поединок” (1905), повістях і оповіданнях “Олеся” (1898), “Гамбринус” (1907), “Гранатовый браслет”

(1911), циклі нарисів “Листригоны” (1907-1911) – О. Купрін проспівав гімн життю: коханню, природі, поезії, цінності людської особистості, пошуку, “природній людині”, яка не зіпсована цивілізацією.

Герой Купріна ввійшов у літературу як правдолюбець, романтик, сильний своєю натхненністю, бунтар проти вульгарності і нелюдяності.

Історія створення повісті О. Купріна “Олеся” (1898). Повість “Олеся” носить автобіографічний характер. У ній відбиті враження автора від перебування в одному із глухих сіл Волинської губернії навесні та влітку 1897 року. Письменник зібрав багатий матеріал, що задумав

реалізувати в серії поліських оповідань. Перше називалось “Лесная глушь”, другим твором цього циклу повинна була стати повість “Олеся”.

Однак цикл не був довершений, а з повісті автор виключив вступ: читання своєї “повестушки” літнім Іваном Трохимовичем. У його повісті описується не зовсім звичайний епізод з життя героя, “в котором главную роль играла настоящая полесская колдунья”. Відкинувши цей вступ, автор наблизив повість до сучасності, внаслідок чого твір набув програмного характеру.

Авторський задум. Протягом усієї своєї творчості О. Купрін мріяв про створення сильного, натхненного, морально чистого героя, який живе творчим життям. Глибоко усвідомлюючи недосконалість навколишнього світу, автор починає підозрювати, що цивілізація не дає можливості для його поява.

Пошуки ідеалу приводять автора до “природної людини”. Уперше вони відбилися в повісті “Олеся”.

Тема твору – натхненний гімн високому щастю взаємного кохання, світлій “казці”, незважаючи на трагічний її кінець.

Проблематика повісті: взаємини інтелігенції і народу; темрява, озлобленість, рабське неуцтво селянства; протиставлення природного і гармонічного життя в природі умовностям цивілізації; несумісність вільного буття з тупою обмеженістю селянської громади; краса і поетичність духовного світу “природної людини” і спустошеність внутрішнього світу людини цивілізації.

Сюжетно-композиційна організація повісті. В основі сюжету повісті – антитеза. Автор протиставляє героїню (хоча і під різними знаками) інтелігентові Івану Трохимовичу, поліським селянам і навіть рідній бабусі Олесі – Мануйлисі. На думку О. Купріна, тільки життя в природі, близьке спілкування з її гармонічним світом здатне виховати і зберегти людську душу незамутненою.

У порівнянні з Олесею у всіх персонажів так чи інакше виявляється недосконалість і навіть глибока ущербність натури.

Особливості композиції. Образи повіст І. Експозиція (гл. І-ІІ). Розповідь ведеться від першої особи. Оповідач – письменник-початківець, який приїхав у поліську глухомань спостерігати побут і традиції народу.

Автор детально описує убогість сільського життя, замкненість, дикість і неуцтво поліських селян, їх рабську затурканість. З розповіді Ярмоли оповідач дізнається “о настоящих живых полесских ведьмах”, яких колись за злі справи вигнали із села. Представлена в експозиції картина звичаїв поліських селян має безпосереднє відношення до трагічного завершення історії кохання людини цивілізації Івана Трохимовича і “чаклунки” Олесі.

Зав’язка (гл. IV). Перша зустріч Івана Трохимовича з “лесной сказкой” – Олесею відбулася взимку, коли він, заблукавши на полюванні, попадає “в избушку на курьих ножках”.

Раптова поява дівчини, легкої і вільної у рухах, упевненої і гордої, “оригинальную красоту которой… нельзя позабыть,… но трудно описать”, запали в душу герою.

Розвиток дії (гл. V – XI). Любов спалахує навесні, разом із пробудженням природи, від якої Олеся невіддільна.

За час розлуки почуття героїв дозріли і наповнилися. Якщо в першу зустріч Івані Трохимович був уражений зовнішньою красою Олесі, то тепер він відкриває багатство її внутрішнього світу, самобутнього і глибокого. В Олесі напрочуд гармонійно сполучалися протиріччя: наївність із владністю, жіночність з гордою незалежністю, відсутність освіти з уродженою делікатністю і розумом. Олеся – дитя природи, їй зрозумілі й близькі заповітні таємниці навколишнього світу. Виявляючи творчий характер Олесі, автор доторкнувся до таємничих проявів людської психіки, мудрості тисячолітнього досвіду.

Герой повісті щиро і глибоко кохає Олесю, але він болісно усвідомлює неможливість щастя. Розуміє це й Олеся. Не бажаючи заподіяти коханому шкоди, вона відрікається від нього.

Так тема розділеного кохання змінюється темою недосяжності щастя.

Кульмінація (гл. ХП). Самосуд перебродських селян над Олесею – найстрашніша і найтрагічніша сцена повісті. Пересиливши страх перед церквою заради коханого, Олеся уже в храмі відчула ворожнечу і ненависть селян.

Автор показує жорстокість селянок, передає їх “грубые насмешки, крепкие слова, ругательства, сопровождаемые хохотом…” Розлютована жіноча юрба накидається на Олесю з кулаками і галасом: “Дегтем ее вымазать, стерву”.

Розв’язка (гл. ХШ – ХІV). Казкова атмосфера повісті не зникає навіть після трагічної розв’язки. Зле й нікчемне не може перемогти світле і справжнє кохання.

Нитка червоного намиста, що залишає Олеся на віконній рамі – остання данина її щедрого серця, пам’ять про ніжне кохання, яке було зруйновано жорстоким життям. Ця деталь додає композиційної і ідейної завершеності твору.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Історія створення повісті О. Купріна “Олеся”