Іван Франко – Каменярі (Характеристика твору)
Характеристика твору
Івана Франка “Каменярі”
Поезія І. Франка “Каменярі” (що увійшла до збірника “З вершин і низин” 1878 р.) є чи не найвідомішим літературним твором в історії української літератури. Образ каменярів-революціонерів, в інтерпретації теорії соцреалізму, проіснував досить таки тривалий час на теренах української критики. Однак, звертаючись до герменевтичних підвалин тексту, згідно з яким існує багатозначність смислу і “розмежування семантичного поля з боку символу і з боку інтерпретації”, звернемось
І всі ми, як один, підняли вгору руки, І тисяч молотів о камінь загуло, І в тисячі боків розбризкалися штуки Та від ривки скали; ми з силою розпуки Раз по раз гримали о кам’яне чоло.
Ключовою фігурою вірша І. Франка є образ каменярів. Власне, на цьому наголошує і сам автор, оскільки виносить даний образ у назву твору, який, по-суті, є основним у тексті. Одним із найдавніших тлумачень символу каменярів є “братерство вільних мулярів” – як перших будівельників стародавнього іудейського храму часів царя Соломона (Х ст., до н. е.).
Це братерство стало предтечею масонства,
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
Соціальний, суспільний момент, безпосередній зв’язок мистецтва з людиною, її потребами – це була та домінанта персональної філософії Франка, яка начебто заперечувала езотеричні та окультні мотиви в його творчості. Однак модель символів, що присутня в його віршах, відтворювала саме ті первісні значення, на яких наголошував Р. Генон, не дозволяючи їх затерти та спотворити. Слід говорити про досить специфічну манеру подачі символів з точки зору максимальної наближеності до фізичної, реальної людини.
Потреби духу індивідуальні Франко розглядав у були неподільній цілісності із потребами суспільства: “Адже суспільство (… ) дає хліб і до хліба, посуває вперед науку й знання, тобто поширює наш кругозір, нашу думку і нашу силу в галузі невідомого”. Громада як неподільна цілісність була для Франка основним суб’єктом, головним персонажем: коли займенник “я” міг бути синонімічним означенням множинного “ми”:
Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святою думкою, а молоти в руках. Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі, І щастя всіх прийде по наших аж кістках.